Таємний дар Богдана: історія однієї долі
Богдан прокинувся від клацання сковороди на кухні, шипіння чайника та аромату смаженої картоплі. Це батько, Ярослав, як завжди перед світанком, збирався на риболовлю. Старий мотоцикл, скриплячи, вже чекав у дворі, а Ярослав поспіхом складав бутерброди, термос і перевіряв снасті. Він намагався не шуміти, але все ж розбудив дружину. Оксана ще ввечері почувала нездужання, але вирішила відлежатись. А Ярослав, радіючи ранку на озері, і не підозрював, що цей день принесе їм не відпочинок, а справжній переполох.
Коли мотоцикл від’їхав, Оксана спробувала заснути, але раптом їй стало гірше. Гострий біль прокололо живіт, закрутилася голова. Вона крикнула:
— Богданку! Виклич швидку, сину!
Богдан, ще сонний, вискочив із кімнати, побачив бліду матір і миттєво кинувся до телефону. Але швидка не їхала. Він годував матір водою, вкривав ковдрою, а в середині нього росло відчуття безвиході. І тоді, не знаючи, що робити, він обійняв її, притиснув міцно й… раптом відчув, як слабкість матері перейшла в нього. За хвилину Оксана розпрямила плечі, губи налилися кольором:
— Сину, ніби й не хворіла… наче рукою зняло.
Богдан відступив, важко дихаючи. В голові лупала думка — знову це. Знову він «забрав» чийсь біль. Цей дивний дар проявлявся в нього з дитинства. Він відчував, ніби всередині нього живе хтось старий і мудрий, хто дозволяє лікувати, але ціною власних сил.
А Ярослав тим часом потрапив у халепу. На лісовому повороті його мотоцикл заглох, і лише дивом позашляховик, що мчав на швидкості, не зніс його з дороги. Водій, чоловік у дорогій куртці, вискочив, перелякано замахав руками:
— Живий?! Брате, пробач! Тільки нікого не викликай, ось, візьми грішми — купиш собі нове авто!
Дістав дві товсті пачки купюр, сунув Ярославу в руки, сів у машину й зник. Старого мотоцикла довелося тягнути на буксирі. А вже в сутінках під’їхали додому. Оксана вийшла на ґанок, очі повні сліз:
— Ярославе, де ти був?! Я тут мало не вмерла, а ти!.. І де твоя риба?!
Ярослав, блідий, приголомшений подіями, стиснув гроші:
— Це мені… за життя, Оксанко. Сьогодні могло все скінчитись…
Незабаром у їхньому дворі з’явився вживаний, але міцний автомобіль. Ярослав сяяв, як дитина:
— Ну от, тепер є на чому їздити аж до старості!
А Богдан ліг відпочивати. Матір бурчала:
— Ні від кого копійки користі — один вічно рибу тягає, другий лежить та в стелю дивиться! Одружився б, а ти все самотнім ходиш!
Та незабаром Богдан оговтався. Його запросили допрацювати замБогдан усміхнувся під носом, згадавши, що завтра знову піде до нового будинку, де його чекатиме вазка розмова з Валентиною.
