Тіні минулого: подорож до родинного тепла
Олексій з Оленою готувалися до поїздки до її батьків у невеличке містечко над Дніпром. Олексій мовчазно хмурився, його рухи були напружені, ніби він йшов проти вітру. Їхній шестирічний син Ярик метушився по квартирі, сповнений радості від майбутньої подорожі поїздом. Нарешті, після довгої дороги, вони вийшли на перон маленького вокзалу, де повітря пахло річкою та соснами. Батьки Олени вже чекали. «Ви з дороги, напевно, втомилися та зголодніли, — промовила мати Олени, міцно обіймаючи доньку. — Зараз повечеряємо, а потім ідіть гуляти містом!» — «Ганно Михайлівно, боюся, нічого не вийде, — різко відповів Олексій, кинувши швидкий погляд на дружину. — Ярик скоро спатиме». Ганна Михайлівна підняла брови. «То ми з онуком посидимо! Що тут такого?» — заперечила вона, не розуміючи напруження зятя. Олексій похмурився, а Олена ледь стиснула його руку, намагаючись згладити ситуацію.
Тиждень тому Олена отримала дзвінок від матері. «Приїзджайте наступного тижня, — благала вона. — Ми так сумуємо за вами та Яриком!» Олексій, почувши це, одразу потемнів. «Я нікуди не хочу їхати!» — відрізав він, відводячи погляд. Олена, здивована його реакцією, сіла поруч і зазирнула йому в очі. «Олежу, що з тобою? У нас відпустка, хіба ми не можемо провідати моїх батьків? Вони бачили Ярика лише раз, на нашому весіллі! Хіба це справедливо?» Олексій важко зітхнув. Він знав, що дружина права, але поїздка до її родини викликала в ньому глухий спротив. Його власні батьки, що жили неподалік, вже встигли його втомити своїми повчаннями. «Олено, це обов’язково? Може, наступного року поїдемо?» — пробурмотів він. Олена рішуче похитала головою. «Так, обов’язково! Поїзд у середу, квитки вже куплені. Ти ж сам казав, що не проти поїздки. Що трапилося?» — «Нічого», — буркнув Олексій, відвертаючись до вікна. «На тиждень, — додала Олена, намагаючись пом’якшити його настрій. — А потім поїдемо на море. Я вже почала збирати речі, дорога далека». Олексій лише зітхнув, занурюючись у свої думки.
Батьки Олексія були суворими людьми. Мати постійно його контролювала, навіть тепер, коли він давно одружений і виховує сина. Вона втручалася в його життя, вказуючи, як жити та виховувати Ярика. Батько, Микола Петрович, був не кращий — його девізом було: «Будь завжди першим!» Ще в школі, якщо Олексій приносив оцінку нижче п’ятірки, вдома його чекала година розмов про те, що «такими темпами він нічого не досягне». Покарання у вигляді заборони на прогулянки чи конфіскації комп’ютера були звичною справою. Ці нескінченні повчання зруйнували будь-яку близькість із батьками. Навіть зараз Олексій неохоче їздив до них у гості й ніколи не дзвонив першим.
Він думав, що у всіх так: батьки — це ті, кого доводиться терпіти. Але в Олені він помічав інше. Вона могла годинами балакати з матір’ю, ділячись радощами й турботами, розповідаючи про Ярика. Олексій вважав це просто звичкою, яка скоро мине. Він ніколи не розпитував про її батьків, обмежуючись сухим «передай вітання». «Олежу, як я рада, що ми їдемо до них! — сказала Олена того ж вечора, сяючи від щастя. — Я так сумувала!» Олексій лише знизав плечима. Сам він із задоволенням би поїхав подалі від своїх батьків. «Дивна ти, — кинув він. — Я б своїх років десять не бачив!»
Олена зі співчуттям подивилася на чоловіка. Вона знала його батьків і не могла сказати, що вони їй подобалися. Їй було важко в їхньому домі, де свекор знову дорікав Олексію чи Ярику, а свекруха командувала всіма. Олена розуміла почуття чоловіка, але її батьки були зовсім іншими. «Олежу, не ображайся, але мої мама і тато не такі, як твої, — м’яко сказала вона. — Вони мене люблять». Олексій скривився. «Ага, мої теж так казали, коли я був маленьким, — бурмотів він, повторюючи слова батька: — «Ми все робимо для твого добра, ми тебе любимо». Тільки любові там не було й краплі». Олена обняла чоловіка, заспокійливо потягнувши за плече, але мовчала, розуміючи, що зараз він не готовий її почути.
Дні минали швидко. Олена збирала речі, передчуттюючи зустріч із родиною. Олексій ходив похмурим, а Ярик, заражений маминим настроєм, бігав по домові, мріючи про поїзд. Нарешті вони вийшли із вагону. «Треба взяти таксі, — заклопотано сказав Олексій, тримаючи сумки. «Нащо? Нас тато зустріне!» — здивувалася Олена. Олексій стиснув губи. Його батько ніколи бЙого батько ніколи б не подумав зустрічати його з поїзда, але тут Іван Михайлович вже йшов до них, усміхаючись і простягаючи руки.
