**Щоденниковий запис**
Сьогодні все почалося знову…
— Ну що, доню, подумала? Вчора бачила такий «Шкоду»! Білу, з шкіряним салоном. Красуня. Всього-то п’ятсот тисяч гривень, — голос Тетяни Львівни звучав ніби невимушено, але за цим ховався тиск.
— Мам… — Оксана видихнула й закрила ноутбук. — Ми вже говорили. У нас іпотека, Софійка часто хворіє. Де ж я тобі півмільйона знайду? Подивись щось простіше.
З кімнати лунали дитячі вигуки. Дмитро возився з Софійкою — та вила, не хочучи одягати шкарпетки. На годиннику було без чверті восьма. За десять хвилин Оксані на роботу. І ось ця історія з машиною знову виплила невчасно.
— Тож візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, присунувши до себе вазу з печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, гарні зарплати. Я ж не на похорон прошу, а на корисну річ.
Оксана різко обернулася до матері, стискаючи кулаки.
— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас вже є іпотека.
Тетяна фыркнула, схрестила руки на грудях і відвернулася.
— Угу. У батьків Дмитра є авто, а я, виходить, як завжди, десь на задвірках.
Оксану пройняло.
— У батьків Дмитра є машина, бо вони самі її купили. Продали стару, збирали. Ні в кого нічого не просили. А ти тільки права отримала, а вже «Шкоду» за п’ятсот тисяч тобі подавай.
— А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахнула Тетяна. — Тому що тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на перший внесок складала! А тепер, коли нарешті з’явилася можливість, мені дають відворот.
Оксана глянула на Дмитра. Той допомагав доньці взуватися й виглядав втомленим. Як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснених губах було ясно — йому все це набридло.
— Мамо, ти ж сама колись казала, що боїшся за кермо. Послухай, ми не чудовиська. Але у нас немає золотої картки, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки…
Тетяна схопилася за серце так театрально, ніби раптом згадала про своє підвищене тиск.
— Ой, усе зрозуміло. Значить, тепер ти будеш мені кожну гривню згадувати?
Оксана гучно видихнула, ніби випускала пар. У горлі пересохло, долоні спітніли. Ця розмова про машину була не першою, але сьогодні — особливо гіркою. Все зійшлося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, несплачені рахунки в поштовій скриньці.
І тоді Тетяна вистрілила:
— А якщо я буду сидіти з Софійкою? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Тоді тягнемо кредит.
Оксана на мить завмерла.
— Зачекай. Значить, ти з внучкою готова сидіти лише за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, як я пам’ятаю. А побачивши «Шкоду», у тебе тиск унормувався?
— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.
— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся.
Тетяна різко розвернулася й пішла до дверей.
— Добре. Усе зрозуміло. Живіть без мене. І не телефонуйте, коли знову буде потрібна бабуся.
Оксана не побігла за нею. Просто сіла біля вікна й заплющила очі, намагаючись переварити цю розмову.
Дмитро підійшов і поклав руку їй на плече.
— Ти все правильно сказала, — тихо промовив він. — Шкода, що так вийшло.
У квартирі встановилася дивна тиша. Навіть Софійка перестала хныкати, лише тривожно дивилася на двері.
— А бабуся назавжди пішла? Ми тепер не підемо до неї?
Оксана не знала. У її серці кипіли втома, злість і дитяча образа. Скільки раз вони допомагали матері просто так, а тепер та відмовилася бути бабусею, доки не отримає машину.
Минуло два місяці. Усе в сім’ї ніби налагодилося. Софійка ходила до садка, Оксана працювала за графіком, Дмитро підробляв. Ніхто вголос не згадував Тетяну, але вона була всюди: у м’яких іграшках, що колись приносила, у в’язаних шкарпетках, у рецепті їхнього сімейного пирога.
І Софійка сумувала. Спочатку — тихо, потім із запитаннями.
— Мамо, а бабуся поїхала?
— Ні, вона просто… зайнята.
— Вона ж завжди телефонувала, коли я кашляла. А тепер — ні. Вона мене забула?
Оксана намагалася пояснювати, але в її голосі не було впевненості.
Все вибухнуло одного вечора. Софійка сиділа з планшетом, Оксана мила посуд. Звичайний день.
— Хочу подзвонити бабусі. Дозволиш? — раптом спитала донька.
Оксана кивнула. Може, цього разу вона почує. Може, її серце розтане.
Автовідповідач. Софійка пробувала ще. І ще. Після четвертого разу вона заплакала.Оксана взяла телефон у доньки, набрала номер сама і, коли почула мамин голос, прошепотіла: «Мамо, давай без умов — просто будьмо разом».
