Дорогий щоденнику,
Квітко, ми ж домовились, дід чекає, крикнула Олена, стоячи у дверях моєї кімнати, стискаючи в руках мішок із домашніми ласощами для дідуся. Банки з варенням глухо прозвеніли, коли я переступила поріг.
Відкладила ноутбук, притиснула переносицю пальцями. Очі вже підводили сльози після довгих годин за підручниками, а в потилиці втиснулося втомлене тяжіння.
Мам, я не можу, сказала я. Заліки майже, треба хоча б один день просто полежати.
Полежати ти хочеш, сердито відповіла Олена. У діда тиск скачутить, він сам у нашому селі, а ти вже про відпочинок. Егоїстка ти, Квітко.
З коридору почулися важкі кроки. Сергій, мій батько, з’явився за спиною жінки, вже обгорнувшись в дорожню куртку.
Що тут знову? окинув поглядом мою кімнату, заваленої підручниками і роздруківками.
Ось, донечка відмовляється їхати до дідуся, втомилась, розумієте.
Сергій нахмурився. Він рідко втручався у наші сварки, та щось у його зазвичай спокійному обличчі змусило його задуматись.
Квітко, це вже перебір. Твій дід не молодіє. Ми його місяць не бачили.
Я відкинулася на спинку стільця, у грудях кипіло роздратування, та я намагалася триматися.
Тату, я розумію, сказавала я, але я енергійно на ногах стоїти не можу. Дозвольте, я приїду наступними вихідними, одна, на цілісний день. Посиджу з ним, поговоримо спокійно.
Знову ти про себе! підвищила голос Олена. Наступні вихідні, наступний місяць, наступний рік! А дід там один! Сімдесят два роки й онук не може відвести себе від компютера!
Мам, досить вже.
Ні, не досить! Хіба ти думаєш про когось, крім себе? Ми з татом працюємо, мов коні, а ти не можеш навіть на один день до дідуся їхати!
Я підвисла губи, в серці щось вперто супротивилось, якусь незрозумілу небажаність поїхати, яку я сама не могла розкрити. Так, втома це правда. Але був ще якийсь туманний передчуттям, що сьогодні треба залишитись вдома.
Я не їду, твердо відповіла я. Вибачте.
Сергій покив головою.
Тоді сиди тут, відпочивай. Тільки потім не дивуйся, якщо дід перестане називати тебе улюбленою внучкою.
Сергію, не починай, схопила Олена чоловіка за рукав. Поїхали вже. З нею розмовляти марно.
Вони вийшли, гучно зачепивши вхідні двері. Я довго сиділа непорушно, слухала, як стихають кроки на сходах, як заводиться машина у дворику. Потім видихнула і знову підняла ноутбук.
Тиша огорнула квартиру, мов мякий кокон. Я розкрила вікна настеж майський повітря, теплий і свіжий, вплинуло в кімнату разом із далекою гулкою Києва. Зігріла собі чай, сіла за компютер і нарешті розслабилась.
Годинник показав трохи після третьої, коли я прокинулась. Я простягнулася, поскрипіла хребет, і зібралася йти на кухню за печивом, коли в ніс проник дивний запах.
Спочатку я не звернула увагу може, сусіди шашку готують, аромат з вулиці. Але запах став густішим, різкішим. Не шашлик, не готування. Щось горіло.
Я піднялася і попрямувала до балкона. Кожним кроком запах наростався, гіркий, різкий, з хімічним присмаком синтетики. Я відчинила двері і застигла.
Диван горів, заповнюючи приміщення чорним димом.
Ні! вигукнула я.
Бігла до дивану. На оббивці лежав окурок сигарета, ще не до кінця прогоріла, з оранжевим тлеючим кінчиком. Хтось збросив його з балкона, і вітер заніс прямо в квартиру.
Зіскочила на кухню.
Руки тремтіли, коли я дістаючи каструлю з шафи. Вода з крана текла надто повільно, нестерпно повільно. Не чекала, доки наповниться до країв, схапала важку посудину і побігла назад.
Перша каструля залила тліючу пляму, а поролон всередині продовжував куритися. Я знову кинулася на кухню. Друга каструля. Третя. Вода хлюпала по дивану, лилася на підлогу, стікала до підвіконь.
Лише після четвертої каструлі дим почав розсіюватись. Я стояла посеред руїни, важко дихаючи, мокра до ліктів. Диван перетворився на мішанину спаленої тканини і розмоклого поролону. У квартирі вирував запах спаленої синтетики.
Я сіла на мокрий підлогу, притиснула коліна до грудей. Адреналін спав, і дрож підхопила. Запізнілий страх простягся всередину, коли я зрозуміла, що могло статися, якби я їхняла. Якщо б ми залишились без нас, будинок згорів би.
Тоді я схопила телефон і подзвонила мамі.
Мам? я зупинилася на першому слові.
Квітко? Що трапилось?
Мам, у нас був пожежний випадок. Точніше, він почався. Я потушила, та диван згорів, його вже нема.
Тиша висіла на лінії. Потім прозвучала Олена.
Ти в порядку? Квітко, ти в порядку?
Так, все добре. Окурок з балкона влетів, я спочатку не помітила, але встигла все залити водою. Пожежних не викликала, сама впоралась.
Їдемо, прорвався голос Сергія з боку, явно захопивши телефон у жінки. Сиди вдома, ні куди не ходи. Ми вже в дорозі.
Звязок розірвався.
Я залишилась сидіти на підлозі, глянувши на те, що ще години тому було нашим улюбленим диваном. Старим, потиснутим, з потертою оббивкою але нашим. Мама купила його, коли мені було дванадцять. На ньому ми дивились фільми під одним пледом, я плакала через перше кохання, батько дрімав після роботи.
Тепер залишилась лише димляча купа.
Через годину вхід заскрипів, і двері розчинилися, коли в прихожу влетіла Олена, розпатланна, з червоними очима.
Квітко! вигукнула вона, крокуючи коридором, влетіла в вітальню і застигла, ніби вкопана. Погляд упав на диван, на лужі води, на чорні сліди сажі на стіні. Потім кинулася до мене, що сиділа на підлокітнику.
Господи прошепотіла вона, обіймаючи мене міцно, до крихти, вприскуючись у мене. Від мами пахло духами, потом і ще чимось страхом.
Прости мене, прошепотіла вона в мої волоски. Прости за те, що кричала вранці. Егоїстка, безвідповідальна Господи, яка я дурна.
Я мовчки обгорнула її в обійми. Слова застрягали глибоко, не вилазили назовні.
Сергій увійшов після неї, спокійно обійшов кімнату, оцінюючи збитки. Потримав за обгорілу стіну, присів біля дивану, пальцем торкнувся розплавленого поролону.
Добре погасила, сказав нарешті він. Грамотно. Водою, одразу багато.
Я просто діяла на автоматі.
Правильно все зробила. Головне не розпачилась.
Він піднявся і теж підходив до мене, кладе важку руку на плече.
Молодець, Квітко. Справді. Ти наш будинок врятувала.
Олена відступила, витираючи сльози задньою стороною долоні. Макіяж розмазався по щоках, але вона цього не помічала.
Ти розумієш, що було б, якби ти їхала? запитала вона дрожачим голосом. Квартира порожня стояла б, вікна відкриті. Вогонь усе знищив би
Мам, я розумію.
Слухай. Ми повернулись би а там вже попіл. Або весь підйомний будинок захопив би. У Петрових внизу діти, уявляєш?
Сергій обійняв Олену за плече.
Лен, спокій. Не стало і не стало. Нічого не треба накручувати.
Але Олена не могла зупинитись. Сльози текли по її обличчю, вона їх не стримувала.
Я вранці на тебе кричала, називала егоїсткою. А ти ти нас спасла. Усі нас.
Мам, чого ти? я незручно погладила її по руці. Я ж не знала, що так вийде. Просто втомилась і залишитись хотіла.
Ось у чому справа! схопила вона мене за плечі, заглянула в очі. Ти не знала. Але щось у тобі підказало. Інтуїція, передчуття назви як хочеш. Але воно тримало тебе тут і врятувало нас.
Сергій з усмішкою, без звичної скептики.
Мати, звичайно, перебільшує з містикою, але в цьому вона права. Ти вранці уперлася і слава Богу, що уперлася.
Ми провели решту дня в дивному оцепенінні. Сергій виніс решту дивана на сміттєвий майданчик, я мила підлогу, Олена протирала стіни від сажі. Працювали мовчки, іноді кидаючи короткі репліки.
До вечора квартира виглядала майже нормально. Лише порожнє місце нагадувало про подію світлий прямокутник на підлозі, де раніше стояв диван.
Вечеряли на кухні, підсунувши стільці до маленького столика. Олена приготувала макарони з ковбасками швидко, без роздумів.
Квітко, сказала вона, розмішуючи чай, скажу тобі одну важливу річ.
Слухай свою інтуїцію. Завжди. Навіть коли здається дурницею, навіть коли всі навколо говорять, що ти помилилася. Якщо щось всередині підказує не сперечайся з цим.
Сергій кивнув, доводячи ковбаску.
Так. Я все життя жив логікою, розрахунками. Але іноді щось щелкає в голові, і ти просто знаєш, як треба.
Сьогодні це «щось» зберегло наш дім, додала Олена.
Я опустила погляд у тарілку, сховуючи незграбну усмішку. Я не звикла до таких слів від мами. Зазвичай між нами іскрило, підводило, натягувалося до скрипу. А зараз
Щось змінилося. Щось важливе. Можливо, страх пережитий. Можливо, усвідомлення, як близько ми були до катастрофи. Троє трохи новим, крихким, але справжнім звязком.
У наступні вихідні підемо до дідуся, сказала я. Всі разом. Розкажемо йому ну, не все, бо його серце не витримає.
Точно, схвильовано посміхнулася Олена. Скажемо, що диван зносився. Купимо новий.
А я на балкон винесу відро води, додав Сергій.
Ми засміялися, нервово, розряджаючи напругу довгого дня.
За вікном темніло. Місто розвівало ліхтарі, а десь у далині завила сирена можливо швидка, можливо пожежна. Я прислухалася до цього звуку і зздрігла.
Сьогодні я дізналася важливе. Не лише про інтуїцію і передчуття. Про себе. Про те, як можна діяти, коли треба. Не розпорошуватися, не панікувати, а робити те, що потрібно.
І про батьків. За їх криками і наріканням ховається страх. Страх втратити мене. Страх, що зі мною щось станеться. Неуклюжий, кривадний вираз через претензії, та все ж страх люблячих людей.
Олена підмала посуд і почала його мити. Сергій пішов у іншу кімнату шукати в інтернеті нові дивани. Я залишилась за столом, гріти руки над чашкою чаю.
Звичайний недільний вечір. Тільки зовсім не звичайний.
Мам, кликнула я.
М? відповіла вона.
Дякую. Що ти не вибухнула, що просто так.
Олена обернулася від раковЯ зрозуміла, що наші серця, навіть коли розбиваються, завжди знайдуть шлях до спільного тепла.
