Гаряча любов
Володимир і Соломія щойно повернулись із супермаркету. Завалені пакетами, вони занесли покупки на кухню й почали їх розкладати. Володимир, зайнятий справами, раптом обернувся до Соломії з легкою усмішкою:
— Соломійко, іди, відпочинь. А я приготую дещо особливе… Своє фірмове. Гаряче!
— Ти вмієш готувати гаряче? — Соломія завмерла, роззявивши рота від здивування.
— Ну так, а що тут такого? — щиро здивувався він.
— Та ні… Просто… — Соломія раптом сховала обличчя в долонях й розплакалась. Беззвучно, але глибоко, ніби цілий потік почуттів прорвався крізь край.
Володимир збентежено підійшов ближче, сів поруч.
— Соломійко, що сталося?.. Щось трапилось?
Вона не відразу знайшла слова, але потім, витираючи сльози, пролепетала:
— Ніхто… за всі останні роки… не готував для мене гарячого. Ані разу. Мама колись, давно… А потім — лише я сама, завжди для когось. А він… Олексій… лише їв, пив, гуляв… А я все тягла…
Володимир опустив очі. Він знав, що Соломія нещодавно розлучилась. І знав, як їй важко.
Розставання з Олексієм було неминучим. Він пішов у запій напередодні сімейної подорожі, не з’явився на вокзал, де його чекали дружина й син. Тоді Соломія зрозуміла: усе. Годі. Більше терпіти неможливо.
Спершу було полегшення. Ніч без стукітів дверей й п’яних розмов на кухні. Без гуркоту холодильника о третій ночі. Без смердючих перегаром друзів. Тиша й свобода. Та вже за півроку ця тиша стала дзвінкою. Вона давила.
Так, у Соломії був син Ярослав, була робота, були вірні подруги. Але не було головного — плеча поруч. Участі. Тепла.
У пошуках виходу вона звернулась до брата Тараса:
— Може, у тебе є хтось гідний?.. Щоб без гулянок і в душу не ліз брудними чобітьми.
Тарас зрадів:
— Є один. Володимир. Він простий, але надійний. Не красен, зате чоловік добрий. Повір, поганого не пораджу.
На першій зустрічі Володимир здався Соломії занадто простим. Сухуватий, високий, з рисами обличчя далекими від журнальних ідеалів. Невибагливий, але… очі в нього були добрі. Справжні.
«Звикнемо — злюбимося», — подумала вона і вирішила спробувати. Гірше ж не буде.
Перші побачення були стриманими, навіть трохи ніяковими. А потім Володимир раптом зник. На тиждень. Соломія вирішила — не сподобалась. Засоромилась, навіть образилась. А він несподівано з’явився знову — з тортом, з квітами.
— Мене у відрядження забрали. Пробач, що не попередив.
З того часу вони почали бачитись частіше. Гуляли, розмовляли. Ярослава Соломія поки ховала — боялась сполохати щойно прокидаючісь у ній почуття.
Одного разу вони зустрілись біля магазину. Покупки, як на зло, були важкі. Володимир махнув рукою:
— Я на машині. Давай закинем у багажник.
— Машина? А я й не знала…
Коли вони завантажували пакети, до них підійшов Олексій. П’яний, як завжди. З перекривленим обличчям. Він кинув погляд на Володимира — і одразу почав глузувати:
— Отакий сюрприз! Знайшла собі чоловіка, так? А я, між іншим, маю право бачити сина!
— Колишній? — прошепотів Володимир.
— Так… — зітхнула Соломія.
— Іди, Олексію, — тихо сказала вона. — Не сьогодні.
— Ой, злякалась! А ти, фраєр, пильнуйся! — кинув Олексій, хитаючись, і пішов.
Володимир стримався. Заради Соломії.
Дома Соломія мовчки розкладала продукти. Потім сіла на табурет і обхопила себе за плечі.
— Збентежилась? — тихо запитав він.
— Так…
— Любиш його досі?
— Ні. Я давно поховала ці почуття. Залишились лише образи.
— Тоді все попереду. Відпочинь, а я приготую гаряче.
— Ти справді вмієш? — знову здивувалась вона.
— Звісно.
І знову — сльози. Від втоми. Від того, що нарешті поруч людина, яка не вимагає, не вживає, не руйнує, а просто хоче приготувати для неї їжу…
Володимир метушився на кухні. А Соломія тихо заснула у кімнаті. Він підійшов, поправив їй плед, заВін нахилився й поцілував її у чоло, ніжно, мов у дитину, а потім повернувся до плити, де пахучо тушкувалось м’ясо з картоплею — тепер уже не просто страва, а обіцянка нового життя.
