**Щоденник**
Сьогодні зранку знову спостерігала за сусідкою Ганною Михайлівною, яка розвішувала білизну у дворі. Кожен її рук викликав у мені дражливе відчуття — ніби вона навмисно повільна, щоб усі встигли помітити її нову блузу.
«Дивись, як виставляється», — прошепотіла я, стискаючи край фіранки. «Мабуть, думає, що всі нею захоплюються».
Ганна Михайлівна справді виглядала молодо, незважаючи на свої п’ятдесят дев’ять. Завжди охайна, волосся укладене, сукні випрасувані. І ця її впевненість — пряма спина, гордовитий погляд — дратувала мене до тремтіння в руках.
Ми жили сусідками понад двадцять років, і весь цей час між нами тліла якась дивна ворожнеча. Все почалося з дрібниці — одного разу вона зауважила, що я неправильно висаджую левкої у палісаднику. Порадила, як краще. Я ж сприйняла це як нахабне вторгнення у мої справи.
«Я сама знаю, що рослинам потрібно!» — відрізала я тоді.
«Та я лиш хотіла допомогти», — зніяковіло відповіла Ганна.
«Мені ваша допомога не потрібна!»
З того дня ми лише копались у власних образах. Я бачила підступність у кожному її вчинку: купила нову сумку — значить, вихваляється, спекла палянички — на зло мені, щоб усі захоплювались.
«Мати, чому ти до неї чіпляєшся?» — якось запитала моя донька Настя.
«Ти її не знаєш, — бурчала я. — Зовні вона — мед, а всередині… Пам’ятаєш, як у Ковальових кота забрала?»
«Мам, той кіт сам до неї піш! Вони його на вулиці годували, а вона — у тепло забрала. Це не крадіжка».
**А потім змінилося все.**
Тієї зими Ганна посковзнулась на обледенілій доріжці. Я побачила, як вона намагається зібрати розкидані по снігу продукти, і в першу мить подумала: «Нехай полежить». Але потім підійшла й простягнула руку.
«Дякую», — прошепотіла вона.
Ми мовчки зібрали все, і я допомогла їй дійти до дверей.
А наступного ранку вона ледве спускалася сходами — ліфт зламався.
«Нога болить?» — запитала я.
«Трохи. Дякую за вчора».
Я несподівано запропонувала їй сходити до магазину замість неї. Вона дала мені список, а коли я повернулась, зустріла мене з пирогом із вишнями.
«Це вам. Щойно спекла».
Я хотіла відмовитись, але раптом згадала, що люблю саме такий.
Ми пили чай у її охайній кухні, де пахло ваніллю. Там було багато квітів і світлини на стінах — одна з чоловіком у військовій формі.
«Це… мій чоловік. Помер сім років тому», — пояснила вона.
А я розказала про розлучення та доньку, що живе далеко.
**Тепер ми частина одне одного.**
Не подруги, але й не вороги. Я приношу їй ліки, коли вона захворіє, вона ділиться овочами зі своєї ділянки.
А минулої весни ми разом садили настурції замість тих левкоїв, через які колись посварились.
«Знаєте, — сказала я, відкидаючи землю з рук, — я вас ненавиділа не через квіти».
«А через що тоді?»
«Ви завжди виглядали так… досконало. А я біля вас — як сіра миша».
Ганна розсміялась:
«Я? Досконала? Та я просто сором’язлива! Тримаю голову високо, а то зовсім згорнусь».
Ми здивовано дивились одне на одну.
«Які ж ми дурні, — видихнула я. — Стільки років марнували час».
«Зато тепер знаємо».
Настурції цвіли аж до заморозків. Яскраві, немов маленьке сонце, вони нагадували нам: любов іноді йде через ненависть. Але головне — знайти її.
