Будинок для синів
Колись жив собі Микола — чоловік, що будь-яку справу на плечі брав. Зводив хату, виростив двох синів, а в городі дерева саджав. Отже, життя його не марно минуло.
Хату ставив сам, руками, у міській околиці, у приватному секторі. З часом провів газ, воду підключив. Усе зробив, як у квартирі, навіть ванну встановив. Та хата просторіша була, і сусідів не докучалих.
Дружина його, Олена, розумниця та красуня, встигала скрізь: й нагодувати, й прибрати, й за городом доглянути. Микола завжди їй помагав. Росли в родині два сини — різниця у п’ять років. Жили та раділи.
Та несподівано Олена тяжко захворіла й померла, коли молодший син у четвертому класі навчався. Довго Микола горював, та взяв себе в руки, не запив. Важко було самому, не вистачало жіночої руки. А про одруження й думки не було.
Вони з дружиною мріяли, щоб діти здобули освіту, досягли успіхів у житті. Усе для цього зробили. Старший, Тарас, школу закінчив і до інституту вступив. Одружиться — і буде в домі господиня. Микола ним пишався. Молодший, Андрій, до наук не дуже тяжів, зате батькові у всьому допомагав.
На четвертому курсі Тарас справді одружився.
— Місця багато. Я для вас хату будував. Нащо вам у багатоповерхівці з сусідами мучитися? То шум, то затоплять, то опалення чекати доведеться. А тут сам керуєш, — переконував Микола, але марно.
Молода дружина Тараса, Марічка, навіть слухати не хотіла про переїзд у приватний дім, та ще з батьком чоловіка. А Тарас у всьому їй потурав — кохав. Посумнівав Микола та змирився. Нехай живе, як знає.
— Ти хоча б дружину до хати приведи. Для кого все будую? — казав він молодшому.
— Мені ще рано про весілля думати, — відмахувався Андрій.
На зиму Микола робив заготовки, половину старшому віддавав. А той неохоче брав: Марічці соромно, адже ні саджати, ні збирати, ні закатувати вона не допомагала.
— Я не чужим віддаю, а рідним. Нехай не соромляться. Берете та їсте, а то остаточно ображуся, — казав Микола, подаючи синові велику сумку. — З’їсте — ще дам.
Молодший школу закінчив, але навчатися далі не захотів, у армію пішов.
Одного разу прийшов до батька Тарас. Та розмова не клеїлася. Бачив Микола: щось сина мучить, та той боявся сказати. Не витримав, попросив розповісти.
— Марічка чекає дитину. Син буде, — промовив Тарас і пильно дивився, як батько зреагує.
Микола зрадів, привітав.
— Та не заради цього ти прийшов. Говори, що на думці.
— З дитиною витрат багато, а зарплата тільки моя. Марічка у декрет скоро піде. Важко буде за оренду платити, — почав Тарас.
— То переїжджайте до мене. Андрій у армії, нікому заважатимете. Хата велика. А якщо мало — прибудову зробимо. Для дитини й повітря краще. Нащо думати? Давно запрошую, — щиро казав Микола.
— Марічка не хоче. Як ми тут усі разом житимемо? Дитина спати не даватиме, пелюшки повсюди. А як Андрій повернеться? А одружиться? Дякую, але це не вихід.
— То ти не поговорити прийшов? В тебе інший план є? — прямо запитав Микола.
— Є, тату. Батько Марічки пропонує нам зкинутися навпіл і купити нам квартиру. У нього на роботі один співробітник дешево продає — за кордон виїжджає.
— Багато треба?
Тарас назвав суму.
— Це вся вартість чи тільки моя половина?
— Твоя, — трохи вагаючись, відповів син.
— Це все, що в мене є. Повернеться Андрій… Як його без допомоги залишу? Нерівно це.
— Тату, ми йому допоможемо. Шанс упускати не можна.
Ніч Микола не спав. Так і сяк міркував, а виходило, що молодшого доведеться обділити. Та ж не на вулиці ж він опиниться. Може, його дружина до хати переїде? А Тарасу теж треба допомогти…
На ранок подзвонив синові, погодився. Незабаром Тарас купив квартиру й запросив батька на новосілля.
Квартира Миколі не сподобалася. Після хати — тісна, кухня крихітна. Але свато казав, що молодій родині треба окремо. Може, і справді так…
Андрій повернувся з армії, влаштувався водієм.
— Нащо Тарасу інститут? — говорив він. — Зарплата — копійки.
Через рік Андрій привів у дім дружину. Не красуня, але господарка. Микола тішився. Ганя страву варила, прибирала, а от у городі копати не любила.
Микола вийшов на пенсію. Одна сусідка часто просила то щось полагодити, то город перекопати. Він мав золоті руки. А вона його частувала— то пиріжками, то борщем.
Одного разу так і залишився у неї. Дім добудПомер Микола самотній у своїй хаті, так нікому і не зрозумівши, навіщо колись так старався.
