Колишні часи
Микола був із тих чоловіків, що й гору змістить. Зводив хату, виростив двох синів, насаджував сад. Отож, прожив життя недаремно.
Хату ставив власноруч, на околиці міста, де ще були подвір’я. З часом провів газ, воду підвів, — все як у квартирі, навіть ванну вставив. Тільки просторіше було, і без сусідських турбот.
Дружина його, Марія, — і розумна, й гарна, — встигала скрізь: і годувала, і порядкувала, і за городом доглядала. Микола ж їй допомагав у всьому. Росли в них два сини з різницею у п’ять років. Живи та тішися.
Та ось Марія захворіла тяжко і пішла з життя, коли молодший син ще в четвертому класі вчився. Довго сумував Микола, та тримався, у п’яницю не вдавався. Важко було самому без жіночої руки, проте про новий шлюб і думки не було.
Вони з Марією мріяли, щоб діти здобули освіту, знайшли свою путь. Старший, Тарас, школу закінчив та в інститут вступив. Ожениться — буде йому господиня в домі. Микола пишався старшим. А молодший, Петро, до науки не дуже тяжів, зате допомагав батькові у всьому.
На четвертому курсі Тарас і справді одружився.
— Місця у хаті багато, — казав Микола. — Я ж для вас її будував. Нащо вам у багатоповерхівці сусіди, шум, затоплення? А тут самі собі господарі, газ увімкнеш, коли захочеш. — Скільки не намагався Микола відговорити молодята марно гроші на оренду витрачати, нічого не вийшло.
Олена, дружина старшого, навіть слухати не хотіла про життя у приватному домі, та ще й із свекром. А Тарас слухав її у всьому, бо кохав. Пожурився Микола та й змирився. Хай живе, як хоче.
— Ти ж хоча б дружину в хату приведи, — зітхав Микола до молодшого. — Для кого я її зводив?
— Мені ще рано про шлюб думати, — відмахувався Петро.
Щороку восени Микола робив запаси, половину віддавав старшому. А той неохоче брав, казав: «Олені соромно, адже вона не садила, не збирала, не закатувала».
— Та я ж не чужим, а дітям віддаю, — сердився Микола, сунучи сину велику торбу. — Бери, а то взагалі ображуся. Поїсте — ще дам.
Молодший школу закінчив, але навчатися далі не схотів — пішов у армію.
Якось прийшов до батька старший. Розмова не клеїлася, крутився Тарас, немов би навколо чогось важкого. Бачив Микола — мучить щось сина, та той мовчить. Не витримав, попросив розповісти.
— Олена чекає дитину. Син буде, — видихнув Тарас і дивився на батька, чекаючи реакції.
Микола зрадів, привітав.
— Та ти ж не для цього прийшов. Говори, що на душі.
— З дитиною витрат багато, а зарплата лише моя. Олена у декрет скоро піде. За оренду платити важко.
— Тож переїжджайте до мене. Петро в армії — заважати не будете. Хата велика, місця всім вистачить. Якщо мало — прибудову зробимо. Повітря чисте, дитині корисно. Нащо гадати? Давно вас запрошую.
— Олена не хоче. Як ми всі тут житимемо? Немовля не даватиме спати, пелюшки усюди розвішані. А Петро повернеться? Одружиться? Дякую, але це не вихід.
— То ти не порадитись прийшов. В тебе пропозиція є? — прямо запитав Микола.
— Є, тату. Батько Олени пропонує нам разом скластися на квартиру. У них на роботі один співробітник терміново й дешево продає — за кордон виїжджає.
— А багато треба? Вам ж однокімнатна не підійде. Скільки в мене є, скажи прямо.
Тарас назвав суму.
— Це за всю квартиру чи моя половина?
— Твоя половина, — зітхнув Тарас.
— Це все, що в мене є. Петро повернеться, одружиться. Як я його без допомоги залишу? А якщо навчатися схА син Петра так і не народився, а хата, яку Микола зводив для дітей, занепала, заростаючи бур’яном, нікому вже не потрібна.
