Ми вдаємо, що нас немає вдома, щоб уникнути візитів онуків
Ніколи не думав, що колись вимовлю вслух: «Я не хочу, щоб онуки приходили». Навіть мені соромно за цю думку. Але кожна історія має дві сторони, і, можливо, почувши нашу, ви зрозумієте, чому ми з дружиною ховаємося у власній хаті.
Мені 67, моїй дружині, Олені, 65. Ми рано стали дідусем і бабусею: наша донька, Соломія, ледь виповнилося 30, коли вперше народила. Зявилася маленька Марічка і наче нова молодість охопила нас. Гуляли з коляскою у Маріїнському парку, доглядали за нею з усією любовю, купували іграшки, пестили. Радість була така, що жартували: «Стали батьками молодими тепер усі радощі спробуємо». Тоді це справді здавалося благословенням.
Потім народилася друга донечка Яринка. Любили її так само, забирали на вихідні, допомагали, як могли. Соломія не просила це ми наполягали. Ми любимо наших дітей і онуків. Але потім були треті пологи близнята. І раптом усе змінилося.
З хлопчиками, Богданом та Олежком, хата перетворилася на хаос. Це вже не були спокійні вихідні, а справжній дитячий садок. Крики, біганина, безперервний плач кінець світу. Ми втомилися. Не від любові, а від виснаження. У мене була операція на серці, а Олені лікарі заборонили піднімати важке. Але Соломія ніби не помічала. Дзвонила: «Ми вже їдемо», навіть не поцікавившись, чи нам зручно. Інколи вони зявлялися без попередження, ніби навязуючи обовязок.
Одного разу, побачивши їх біля підїзду, я підійшов до Олени й прошепотів: «Вдамо, що нас немає». Вона мовчки кивнула. Вимкнули світло, завмерли. Вони стукали, дзвонили у двері, навіть намагалися відкрити ключем але ми сховалися, немов налякані діти.
Коли вони пішли, Олена заплакала. Не від радості від гіркоти. «Як ми дійшли до такого?» запитала вона. А я не знав, що відповісти.
Ми любимо своїх онуків, але ми не безкоштовний дитячий садок для літніх. Хочемо жити своїми днями у спокої, іноді бути лише вдвох, читати книжку, піти до Театру імені Франка. Ми не зобовязані бути няньками цілодобово.
Соломія образилася, дізнавшись, що ми були вдома й не відчинили. Каже, ми стали і егоїсти. Але я питаю: хіба це егоїзм бажання трохи тиші та поваги до нашого часу?
Пишу це не для виправдань. Лише нагадати: старіАвжеж, любов до онуків залишається, але кожен з нас має право на власний простір і спокій.
