Дача замість родини
Марійка й подумати не могла, що свято, яке почалося так радісно, стане для неї останньою краплею. Разом із Тарасом вони прийшли на ювілей його матері — Ганні Іванівні. Та сяяла від щастя, оточена квітами, вітаннями й увагою. Увесь банкет був продуманий до дрібниць, все — лише заради її великої миті.
— А тепер слово має син Тарас! — урочисто оголосив ведучий.
Марійка, як і всі гости, звернулася до сцени. Чоловік підвівся, посміхнувся, поправив мікрофон.
— Мамо, дякую тобі за все. І на честь твого ювілею я приготував подарунок, — промовив він із таємничим усміхом.
Те, що сталося далі, приголомшило Марійку. Тарас передав матері… документи на дачу. Не лише картку чи скромну суму, а цілий будиночок із ділянкою, городом та місцем для відпочинку. Усі аплодували, свекруха плакала від радості. Лише Марійка сиділа за столом, бліда, як стіна, з пальцями, що впилися в крісло.
Як ти міг, Тарасе?..
Марійка не хотіла вірити. Ще вранці, готуючись на цей нещасний ювілей, вона дізналася, що з рахунку, куди вони разом два роки відкладали на нову оселю, зникли всі гроші. До копійки. Вона не встигла нічого запитати — Тарас мовчав, відвертався, уникав розмови. А тепер усе стало зрозуміло. Він витратив їхні мрії на «подарунок» матері. Без її згоди. Без обговорення. Просто взяв і віддав.
Ці гроші були не його. Це були їхні надії. Їхня донька Соломійка незабаром мала йти до школи, і Марійка мріяла, щоб у неї була своя кімната, своє дитинство. На це вона працювала ночами, заміняла колег, відмовлялася від відпусток… І ось усе це стало свекрушиною дачею з морквою.
Свято було її, а сором — мій
Тарас став сином року. «Оце так синок!» — шепотіли гості. «Який турботливий! Не то, що нинішні…» — всхликували тітоньки. А Марійка дивилася, як він стоїть із гордо піднятою головою, і розуміла — у цьому домі для неї більше нема місця. Не після цього.
Коли вона встала та пішла із зали, ніхто не помітив. Або вдало, що не помітив.
Вона йшла додому пішки, крізь спекотний вечір, не відчуваючи ніг. У хаті було порожньо. Соломійка ночувала у її матері — слава Богу. Плакати перед нею вона б не змогла. А так — можна.
Вона дістала з холодильника пляшку шампанського, увімкнула світло й уперше за довгий час ридала насправді. Без примусу. Без гордості. Не від образи — від спустошення.
Розмова була короткою
— Що ти собі дозволяєш?! — зашипів із порогу Тарас, коли повернувся.
— Дозволяю? Це ти дозволив, — спокійно відповіла Марійка. — Витратити наші гроші без мого слова. Влаштувати виставу. Купити матері дачу замість квартири для влас— Я більше не можу тобі довіряти, і завтра ми починаємо нове життя без тебе.
