— Чого ти така різка? — здивувався Ярослав, побачивши Олену за складанням валізи. — Що коїться?
Олена повільно провела пальцями по палітурках книжок на полиці — тих, що він іронічно називав «жіночим чтивом».
— Пам’ятаєш, ти обіцяв навчити мене розбиратися у винах?
— Ну і?
— А нічого, — коротко відповіла вона і кинула на стіл ключі від квартири. — Як завжди.
— Та я ж не зі зла! — зірвався він. — Просто в мене свої справи.
— А в мене, Ярославе, своє життя. І я втомилася чекати, коли ти в ньому з’явишся.
Олена завжди мріяла про кохання, як у романах. Щоб зустріли — і разом: от Він! Буря емоцій, одна думка на двох, ніжність, турбота і та сама «хімія». А якщо й проблеми, то лише зовнішні, а не між ними.
— Доню, кохання з першого погляду буває лише у казках, — м’яко говорила мама. — А в житті для кохання потрібен привід. І не один.
Олена тоді хмикала: — Привід? Мамо, це розрахунок, а не почуття!
— Так кохають лише кошенят і немовлят. Але навіть кошеня хочеться привчити до лотка, якщо пісує у капці. А чоловік? Ти ж хочеш поруч того, хто про тебе дбатиме, хто буде твоєю опорою. Красиві очі — добре, але лише для початку. А далі?
Мати була права. Але Олена ще цього не розуміла.
Вона шукала свого ідеального, не помічаючи тих, хто був поруч. Допоки у її улюбленій кав’ярні не з’явився новий бармен. Високий, кароокий, з бархатним голосом. І коли він у перший же вечір налив їй келих вина й почав розповідати про нотки вишні та ванілі, серце Олени затремтіло.
Вона закохалася. Серйозно. Назавжди. Так їй здавалося.
— Він особливий, — запевняла вона подругу. — Талановитий, запальний, не такий, як усі.
— Він бармен, Олено. Звичайний. І занадто самовпевнений.
Але Олена нікого не слухала. Навіть коли він повівся грубо на зустрічі з її батьками. Навіть коли на першу зарплатню після довгої безробітності купив собі гітару замість того, щоб сплатити комуналку. Навіть коли вона працювала на двох роботах, щоб тягнути їхнє життя, а він цілими днями грав у онлайн-ігри.
Вона терпіла. Вірила. Бо в ньому було те саме привабливе — пристрасть, запал, обіцянка казки.
Але казка швидко скінчилася. Ярослав виявився не тим, хто готовий вкладатися у відносини. Він хотів, щоб його кохали просто так. Годували, підтримували, надихали. А сам — жив для себе. Красиво, вільно. Без обов’язків.
Олена складала речі мовчки. За вікном моросив дощ. На душі було порожньо й гірко.
Вона згадала: цілий рік у її сумці лежав чек з їхнього першого побачення. Тоді він обіцяв, що це лише початок. А виявилося — кінець.
— Я помилилася, — сказала вона голосно, але нікому. — Я переплутала кохання з захватом. І тепер знаю: так кохають лише того, хто того вартий.
Коли Олена повернулася до батьків, мама лише кивнула:
— Ну нарешті. Ласкаво просимо додому, доросла доню. Тепер ти знаєш, що кохання — це не метелики в животі. Це — коли тебе бачать. Чують. Цінують. І відповідають тим самим.
Олена сіла на кухні, налила собі чаю. Вперше за довгий час — гарячого, міцного, не розбавленного виправданнями. І вперше за довгий час їй стало спокійно.
Іноді, щоб по-справжньому полюбити, треба спочатку зрозуміти, кого точно кохати не варто.
