— Чого ти така різка? — здивувався Ярослав, побачивши Олену за збиранням валізи. — Що коїться?
Олена повільно провела пальцями по палітурках книг на полиці — тих, що він іронічно називав «жіночими романами».
— Пам’ятаєш, ти обійнявся навчити мене розбиратися у винах?
— Ну й що?
— Абсолютно нічого, — відрізала вона і кинула на стіл ключі від квартири. — Як завжди.
— Та я ж не зі зла! — зібравшись, скрикнув він. — Просто в мене свої справи.
— А в мене, Ярославе, своє життя. І я втомилася чекати, коли ти в ньому з’явишся.
Олена завжди мріяла про кохання, як у книгах. Щоб зустріла — і одразу: оце Він! Бурі емоцій, дихання у такт, ніжність, турбота та та сама пресловута «хімія». А якщо й проблеми, то лише зовнішні, а не між ними.
— Доню, кохання з першого погляду буває тільки в казках, — м’яко казала мама, — а в житті для кохання потрібна причина. І не одна.
Олена тоді хвилювалася: — Причина? Мамо, це ж розрахунок, а не почуття!
— Просто так люблять тільки кошенят і немовлят. Але навіть кошеня хочеться привчити до лотка, якщо воне писє в капці. А чоловік? Ти ж захочеш поруч когось, хто про тебе дбатиме, хто буде твоєю опорою. Красиві очі — добре, але тільки для початку. А далі?
Мати була правою. Але Олена цього ще не розуміла.
Вона шукала свого ідеального, не помічаючи тих, хто був поруч. Поки одного разу в улюбленій кав’ярні не з’явився новий бариста. Височенний, з карими очима, з бархатним голосом. І коли він уперве налив їй келих вина й заговорив про тонкі ноти вишні та ванілі, серце Олени затремтіло.
Вона закохалася. Серйозно. Назавжди. Так їй здавалося.
— Він особливий, — запевняла вона подругу. — Талановитий, пристрасний, не такий, як усі.
— Він бариста, Олено. Звичайний. І занадто самовпевнений.
Але Олена нікого не слухала. Навіть коли він поводився грубо під час зустрічі з її батьками. Навіть коли на першу зарплатню після довгої безробітності купив собі гітару замість того, щоб заплатити за комуналку. Навіть коли вона працювала на двох роботах, щоб утримувати їхнє житло, а він цілими днями грав у онлайн-ігри.
Вона терпіла. Вона вірила. Бо в ньому було те саме заворожуюче почуття — пристрасть, тяжіння, обіцянка казки.
Але казка швидко закінчилася. Ярослав виявився не тим, хто готовий вкладатися у стосунки. Він хотів, щоб його любили просто так. Годували, підтримували, надихали. А сам — жив собі в задоволення.
Олена мовчки складала речі. За вікном падав дощ. На душі було порожньо й гірко.
Вона згадала: цілий рік у її сумці лежав чек з їхнього першого побачення. Тоді він пообіцяв, що це лише початок. А виявилося — кінець.
— Я помилилася, — сказала вона голосно, але нікому. — Я сплутала кохання з захопленням. І зараз знаю: просто так люблять лише того, хто цього вартий.
Коли Олена повернулася до батьків, мама лише кивнула:
— Ну нарешті. Ласкаво просимо додому, доросла доню. Тепер ти знаєш, що кохання — це не метелики в животі. Це коли тебе бачать. Чують. Цінують. І відповідають тим самим.
Олена сіла на кухні, налила себе чаю. Перший раз за довгий час — гарячого, міцного, без домішок виправдань. І вперше за довгий час їй стало спокійно.
Іноді, щоб по-справжньому закохатися, треба спочатку зрозуміти, кого точно кохати не варто.
