—Добрий день. Я дружина Юрка. Можна зайти?..
Тиждень Київський медичний університет гув перед майбутніми змаганнями з волейболу. Команда медиків грала проти політехніків. Подруга зранку умовляла Олену піти подивитися гру.
—Не люблю я волейбол, взагалі спорт не мій. Нічого в ньому не розумію,— відмовлялася Олена.
—Та що там розуміти? Просто підтримаємо своїх. Ну будь ласка, заради мене,— благала Марія.
—Не перемога тебе хвилює, а Богдан,— зітхнула Олена і здалася.
Зал був переповнений, лавки біля стіни зайняті до останнього місця. Гра захопила навіть Олену. Незабаром вона вже кричала разом з усіма й махала прапорцями. У медиків вони були червоні, наче кров, у політехів — сині. У підсумку перемогла команда медиків. Подруги раділи, ніби це була їхня особиста заслуга.
—Додому? — спитала Олена, коли вони вийшли з університету.
На вулиці давно стемніло, загорілися ліхтарі.
—Давай зачекаємо Богдана, привітаємо. Він зараз переодягнеться,— охриплим від криків голосом попросила Марія.
Чекати довго не довелося. Незабаром Богдан вийшов із якимось хлопцем. Побачив дівчат, підійшов і познайомив їх із суперником по грі Юрком. Виявилося, вони дружили зі школи. Ішли вчетверо, обговорюючи гру. Потім розділилися: Богдан пішов провожати Марію, а Юрко — Олену. З того дня вони почали зустрічатися.
А через рік, коли Олена закінчила університет, вони з Юрком одружилися. Юрко закінчив навчання раніше, вже працював. Батьки з обох сторін зібрали на перший внесок, і молоді купили в іпотеку двокімнатну квартиру, мріючи про дітей.
Через три роки після весілля Олена народила сина, ще через шість — доньку.
Між декретами вона працювала у стоматологічній поліклініці, лікувала родичів, знайомих і їхніх знайомих. Юрко був інженером у великій компанії. У волейбол тепер грав рідко, хіба що влітку на пляжі. Але форму не втратив, залишався таким же підтягнутим і гарним. Дивлячись на чоловіка, Олена згадувала їхню першу зустріч. Тепер навіть уявити було важко, що могла б ніколи його не побачити, адже тоді йти на змагання не хотіла.
Звичайно, тої пристрасті, як у перший рік, між ними вже не було, але жили вони дружно. Приймали гостей у святкові дні, їздили на шашлики до друзів на дачу, відпочивали на морі. Двічі навіть були в Туреччині — один раз удвох, інший раз із сином Олежком. Тоді Оксанка ще лише планувалася. Серед знайомих їх вважали ідеальною парою. Майже єдиними, хто зберіг сім’ю до цього дня.
Марія по-доброму заздрила подрузі. Вважала, що їхнє щастя з Юрком — це її заслуга. Не вмови вона тоді Олену піти на гру — не зустрілися б вони. У Марії ж із Богданом не склалося. Вона вийшла заміж, розлучилася через два роки і досі шукала своє щастя.
Одного вечора Олена робила уроки з сином, який навчався у п’ятому класі. Донька сиділа поруч і малювала, схиливши голову набік і висунувши язика від старання.
—Мамо, телефон,— сказав Олежко, піднявши голову від зошита.
Олена прислухалася. Справді, телефон вібрував. Вдома вона зазвичай вимикала звук. Їй часто дзвонили: хтось із знайомих скаржився на зубний біль і питав, що прийняти, щоб дочекатися ранку, хтось благав прийняти у поліклініці важливого знайомого чи начальника. Хоч звук і вимикала, трубку брала завжди. Адже вона — лікар, не могла відмовити тим, хто потребує допомоги.
Цього разу дзвонила Марія. Олена підняла трубку і негайно попросила перетелефонувати пізніше.
—Пізніше буде запізно,— відповіла Марія. — Юрка вдома немає, так?
—Ще з роботи не повернувся. Попереджав, що затримається. Тобі щось потрібно?
—Він не на роботі. Щойно бачила його в ресторані з гарною дівчиною. Я тут із другом. Вийшла спеціально, щоб подзвонити тобі. Вони сіли в його машину й поїхали, мабуть, до неї. Вибач, подруго, але це не випадкова зустріч. Між ними серйозні стосунки. У мене око наметане. Чуєш?
—Чую,— відповіла Олена.
Вона знала, що Юрко подобався жінкам. Але ніколи не давав підстав сумніватися у вірності. Марія випила, їй могло все здатися. Може, взагалі помилилася. А може, Олена просто не помічала ознак наближення лиха?
—Я випила мало,— немов почувши її думки, уточнила Марія. Голос у неї був трохи хрипкий, але тверезий. — Не подумай, що дзвоню через заздрість. Ви з Юрком для мене дуже дорогі.
