– Добрий день! Я з приводу оголошення про кімнату!
На порозі квартири, де мешкала Жанна Ігорівна, стояла справжня «сіра мишка»: вдягнута в якісь зношені джинси, вицвілу футболку, на ногах шкарпетки та добряче поношені кросівки, а в руках вона тримала торбу, яка не була в кращому стані. Світле хвилясте волосся зібране в простий хвіст. На обличчі ані краплі косметики. Єдине, що могло привернути увагу до цієї «блідної немочі», — це її очі. Великі, сині та ясні…
Уважно придивившись до дівчини, Жанна Ігорівна кивнула головою: «Заходь!»
— Отже, моя дорога, електроенергію дарма не палити, воду не лити, економніше, зрозуміла?! І щоб чистота була! І ні гостей жодних! Є питання?
Дівчина усміхнулася і кивнула головою: «так, добре!»
— Покладиста, — подумала Жанна, — Велика рідкість в наш час… Зразу видно, з села приїхала.
З подальшої розмови з’ясувалось, що дівчину звуть Єлизавета і вона дійсно приїхала з селища, де в її родини є власна ферма, а сама вона приїхала на навчання на ветеринара.
— Зрозуміло! Свиней будеш лікувати! — підвела підсумок Жанна Ігорівна.
Єлизавета навіть тіні образи не показала, лише усміхнулася:
— І свиней, і корів, і коней, а також котиків, собачок — всіх! Тварини ж теж хворіють.
— Ну так, ну так! Тут людей нікому лікувати, зате свиней — будь ласка! — щиро обурилася жінка.
***
В цілому, мешканка залишала у Жанни приємне враження: скромна, не нахабна, тиха, слухняна, акуратна, лад в квартирі наведе, з’їсти собі приготує та ще й господиню пригостить.
Особливо Єлизаветі вдавалися млинці: апетитні, тонкі, мов папіросний папір, пористі та рум’яні. Жаннина рука сама тягнулася за таким частуванням! Ці млинці були просто дивом кулінарного мистецтва: вони одразу танули в роті, не встигаючи долетіти до шлунка.
Жанна Ігорівна і Єлизавета, можна сказати, навіть подружилися, іноді проводячи вечори за чашкою чаю.
І все, напевно, в них склалося б добре, і Єлизавета спокійно б закінчила свій виш, проживаючи на орендованій квартирі у Жанни Ігорівни. Але тут після кількамісячної вахти повернувся з півночі син жінки — Михайло. Міцний молодий чоловік, можна навіть сказати — красень («весь у батька» — зітхала його мати).
Сама Жанна Ігорівна любила називати свого улюбленого сина на французький манер «Мішель». Сам молодий чоловік від такого звертання морщився, як від зубного болю, але терпів: «мама ж все ж таки».
Треба сказати, що виховувала вона сина одна, і, напевно, на цій підставі вважала його своєю власністю.
Можливо, тому факт, що її Мішель мило розмовляє з мешканкою на кухні і з апетитом поглинає її млинці, повергнув Жанну у шоковий стан. І ладно б тільки млинці! Цей «поганчик» ще й пожирав очима цю «доярку». Жанна Ігорівна від цього відкриття просто посивіла на місці.
— У мого сина взагалі немає смаку! — жахлива думка промайнула в голові у синолюбителки.
***
З цього самого моменту Жанна свою мешканку зненавиділа: і підлоги та тепер мила не так, і говорила не так, і навіть млинці тепер здавалися не такими смачними. А найбільше Жанну лякав той закоханий погляд, яким її синок, її кровинка дивився на цю «бліду поганку», «селянку з коровника»…
— На мене, свою матір, єдину рідну, близьку людину, він ніколи так не дивився! — обурено думала вона, ночами душачись слізьми в подушку.
— Змію, змію ж на груди пригоріла! — ридала вона в слухавку, ділячись бідою зі своєю близькою подругою, такою ж самотньою дамою на роках, Ірмою Вікторівною.
— Я то думала, що на цю бліду поганку Мішель і не погляне! Тому в дім і пустила! А вона, очі ж свої підпідвела, волосся розпустила і млинцями його заворожує!
Ірма вислухала подругу, поохала, поахала і висловила свою авторитетну думку:
— Дивись, Жанка, як би вона твого сина не причарувала!
Цими словами Ірма налила масла в розпалювану пожежу ненависті та нерозуміння, довівши подругу ледь не до серцевого нападу.
Не те щоб Жанна вірила в такі речі, як привороти та відвороти… Все це вона називала «забобонами і дикістю», просто сама думка про те, що чужа жінка заволоділа увагою сина, зводила жінку з розуму.
Цілими днями вона тепер ламала голову, думаючи, що ж робити і як відвадити сина від цієї “селянки”. Але, звичайно, показувати себе хамкою і виставляти дівчину за двері вона не збиралася. У всякому разі тоді. Адже тоді вона впаде в очах сина, і він ще, чого доброго, поїде від неї.
— Ні! Треба діяти хитріше, треба навпаки, якимось чином виставити цю дівку в непривабливому світлі, щоб син відвернувся від неї.
***
Жанна Ігорівна декілька днів поспіль розмірковувала, як би відвадити сина від мешканки.
Та ж, ходила собі як ні в чому не бувало, пекла свої млинці, готувала борщі і робила вигляд, що не помічає свердлячого погляду Жанни. Лише одного разу запитала:
— Жанна Ігорівна, ви випадково не захворіли? Щось ви якась сумна і бліда… І не їсте нічого…
— Все в порядку! — буркнула Жанна собі під ніс і сховалася в своїй кімнаті для роздумів над подальшим планом знищення “негідниці”. У голові що тільки не проносилося… Була навіть думка отруїти нахабку. Але Жанна тут же перехрестилася: – Прости, Господи! Гріх-то який в голову прийшов.
Поки Жанна Ігорівна думала, Михайло одного разу прийшов додому з кільцем і з квітами і зробив Єлизаветі пропозицію! Від такого Жанна Ігорівна зовсім контроль над собою втратила і, що називається, “злетіла з котушок”.
— Навіть матері не постидився, поганчик! — знову обурено плакала вона всю ніч в подушку — Він мене ні в що не ставить! Він любить лише цю дівку!
Жанна зло витерла сльози і підійшла до вікна… повернулася і раптом, погляд її впав на прикроватний столик. Там лежали її сережки зі смарагдами. Сережки старовинні, ціни немалої. Спадкувались їй від матері, а тій від її матері… Вона згадала, з яким захопленням Єлизавета завжди дивилася на сережки і захоплювалася їхньою красою.
— Ну я тобі покажу! — злобно прошипіла Жанна, рішуче схопила сережки, загорнула їх у носову хусточку і запхнула їх у свою сумочку.
Правду кажучи, вона тоді взагалі погано розуміла, що робить і як збирається діяти далі.
***
Зранку Жанна прокинулася в гарному настрої, сьогодні вона мала намір викинути цю селянку з дому. Назавжди.
Вона вийшла до сніданку, підсолоджено посміхаючись…і намащуючи собі на хліб вершкове масло, звернулася до сина: – Мішель, ти випадково не брав мої сережки зі смарагдами, щось ніяк знайти не можу…
— Мама, навіщо вони мені? Що я дівиця-красуня, чи що?— здивувався Михайло.
Тоді Жанна Ігорівна з усмішкою повернулася до Єлизавети: – А ти не бачила мої сережки?
Єлизавета густо почервоніла, одна лише думка про те, що її можуть звинуватити у крадіжці, заставляла її втрачати осмисленість, ховати очі і плакати.
— Я нічого не брала! — тихо сказала Єлизавета, давлячись сльозами.
— Ну, що я говорила?! Це вона! Присвоїла мої сережки і відправила їх своїм убогим родичам у село…..
— Але мої родичі зовсім не бідні — заперечила дівчина — І ми ніколи не брали чужого! Навіщо Ви так?
— Це ти навіщо так?-негайно поверни мені мої сережки і забирайся звідси.
— У мене немає нічого Вашого… Можете навіть поліцію викликати!
— Та що толку їх викликати, вони вже давно у твоєї родини!
Жанна вже остаточно втратила контроль над собою і, зриваючись, як у прірву каталася все нижче і нижче, не в силах зупинити потік паскудних слів у бік дівчини.
— Мама, що ти таке говориш? Ліза не могла такого зробити! Ти, напевно, просто забула і сама кудись положила.
Вони всі троє ретельно обшуковували квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку і звідти не випав носова хусточка із сережками.
Чоловік так і завмер з знахідкою у руках.
— Як ти могла, мама? — тільки й міг він сказати, дивлячись на матір очима, наповненими розчаруванням.
— Я просто помилилася, синку, розумієш, я забула! — намагалася хитрувати Жанна Ігорівна.
— Мама, я все бачив! Ти була огидна! Ми з Лізою йдемо на орендовану квартиру — заявив Михайло.
— Почекай, ти ще зіткнешся з цією дівкою з горем! — закричала Жанна Ігорівна крізь сльози.
Михайло мовчки вийшов з кімнати, взяв Єлизавету за руку і увів її з дому Жанни Ігорівни.
Вони зняли квартиру, одружилися і були цілком щасливі вдвох. А одного разу Михайлу подзвонила Ірма Вікторівна.
— Миша, мама твоя у лікарні! В неї інфаркт. Вона плаче, хоче тебе побачити…
Єлизавета, дізнавшись про те, що свекрусі погано, одразу ж стала збиратись, приготувала їй парові котлетки, зварила курячий бульйончик з пиріжками, по дорозі купила фруктів…
Миша до матері не пішов, пославшись на зайнятість.
***
Коли Єлизавета з’явилася на порозі її палати, Жанна Ігорівна заплакала. Вона так сподівалася, що син прийде, а прийшла ця ненависна дівка, яка зруйнувала її життя, забрала найцінніше.
— Ну, чого Ви розболілись, мамо? Ось, їжте, це ось бульйончик, пиріжки… — говорила Єлизавета. — Хочете, я Вас з ложечки погодую, поки гаряче.
— А Мішель що ж не прийшов? — тихо, зі сумом запитала Жанна.
— А Миша дуже зайнятий на роботі…
Жанна Ігорівна з розумінням кивнула головою і заплакала…
— Прости, мене, Лізонько, я так перед тобою винна… Поверніться додому, мені дуже погано без вас…
— Ну про що Ви говорите, мамо, ні в чому Ви не винні, просто помилилися, забули і засмутилися! Все буде добре.
Коли Ліза пішла, сусідка по палаті сказала Жанні Ігорівні: – Гарна у тебе дочка! Красива, добра, уважна!
Жанна усміхнулася – Так, гарна!
Коли Жанна Ігорівна одужала, з лікарні її забирали Михайло з Єлизаветою разом. Вони так і жили втрьох у квартирі Жанни Ігорівни, поки Ліза не закінчила навчання. А потім вони всі разом поїхали на ферму, до батьків Лізи. Дім там великий, місця багато… та й зайві робочі руки не завадять.
Жанні Ігорівні так сподобалося на фермі, що тепер про місто і чути не хоче. Тим більше, що в молодих народився хлопчик, Сашенько, в якому всі душі не чають. Поки батьки Лізи фермою займаються, Ліза тварин лікує, а Михайло фермерським магазином командує, Жанна Ігорівна всю свою увагу віддає маленькому Сашеньці.
Тепер часто можна від неї почути:
— Мені таку мешканку тоді сам Бог послав!
От як буває!
