Щоденник
Знаєш, що таке долі зустрічі? Це неможливе, але неминуче.
Рік тому я їхав додому після роботи і раптом побачив її. Поки шукав, де розвернутись, вона зникла. З тих пір, коли на мене накатувала туга, я повертався сюди, сидів у машині і чекав, що вона знову з’явиться. Уявляв, як вийду і скажу: «Привіт! Як несподівано!..»
Ми вчились в одному класі. Звичайна дівчина, нічого особливого, хоча й відмінниця. Я не звертав на неї уваги. Тоді взагалі жодна дівчина мені не подобалась. Ми стільки років навчались разом, що всі однокласниці стали майже рідними. Ну як можна закохатись у сестру? Ніяк. Вони просто є. З хлопцями дружив — це зовсім інше. З кимось із дівчат спілкувався більше, з кимось менше. А її не помічав.
Напередодні ЗКІ. Якщо раніше мене оцінки не хвилювали, тепер почав переживати. Мама мріяла, щоб я після школи вписався на юридичний, як батько, який помер від серця два роки тому.
Але я хотів стати програмістом, вчитися на IT, займатися штучним інтелектом. Для цього потрібна математика.
Вчитися вже набридло. Та університет — не школа. Тут розумієш, навіщо вчишся.
ПалСаніч, вчитель математики, нагадав на початку уроку, що сьогодні контрольна.
— Яку оцінку отримаєте — така буде й за півріччя. Готуйтесь до екзаменів.
Ті, хто вчився добре, напружились, а ті, хто не знав предмету, раділи — був шанс вийти на хорошу оцінку.
Приклади я розв’язав швидко, а ось задача не піддавалась. Час піджимав, нерви рвалися. Я подумав, у кого б списати. Попереду сидів товстун Корж. Він навряд щось знав, але я все ж постукав йому ручкою по спині. Він навіть не озирнувся.
Позаду сиділа відмінниця Дарина Вовченко. Від неї допомоги не чекав. Ніколи не підказувала.
Поруч — друг Юрко. Теж не геній. Я підсунув йому свій листок, але він лише відмахнувся: «Не заважай, сам не встигаю».
На сусідньому ряду сиділа Бондарчук. Вона була в мене закохана — не відчепишся.
ПалСаніч пройшов повз, закладаючи руки за спину. Високий, худий, у сірий піджаку — нагадував журавля.
До кінця уроку залишилось мало часу. Раптом по спині легенько постукали.
Я озирнувся — Дарина дивилась на мене. «Дай», — безсловесно сказали її губи. Я передав їй свій зіпсований листок і затамував подих.
В останню мить листок повернувся. Внизу було розв’язання. Я переписав його, ледве встигнувши стерти сліди олівця. Тінь ПалСаніча впала на стіл. Але пролунав дзвінок.
— Дякую, — сказав я Дарині в коридорі. — Ти мене врятувала.
— Та годі.
Я не очікував, що мовчазна відмінниця допоможе.
Після уроків я чекав її біля школи.
— Дарі, як ти зрозуміла, що я завдання не розв’язав?
— Вертівся, як на жа́рі.
— А я боявся, що трійку отримаю.
— На юридичний вступаєш? — запитала вона.
— Ти як дізналась?
— Наші мами разом працюють.
Ми йшли й говорили про дрібниці.
— Бондарчук за нами йде, — раптом сказала Дарина. — Ревнує. Ти ж знаєш, що вона в тебе закохана.
— Знаю. Достала. Нікуди не дінешся. А ти куди вступатимеш?
— У мед.
— Педиатром? — я здивовано підняв брови.
— Так.
Дивно. Ніколи б не подумав, що сувора й тиха Дарина хоче лікувати дітей.
— Поясни задачу, — раптом сказав я. — Якщо така трапиться на ЗНО.
Вона зупинилась біля лавки, дістала зошит. Ми схилились над ним, майже торкаючись головами. Я відчув її подих, а потім — тонку пасмо волосся, що ковзнуло по моїй щоці. Щось стиснуло всередині, і я захотів бути ще ближче.
— Ти зрозумів? — підняла вона на мене очі.
Між її віями грали золоті іскорки. Я дивився на неї, як уперше.
— Ні… Слухай, підемо в кіно?
Вона розсердилась, забрала зошит і зникла у під’їзді.
— А я піду з тобою, — іронічно промовила Бондарчук.
Я пішов геть.
Наступного дня знову чекав Дарину.
— Знову задачу пояснити? — вона посміхнулась.
— Ні. Ти мені подобаєшся.
Вона подивМи взялися за руки, і я зрозумів – нарешті все стає на свої місце.
