Таксуючий автомобіль тихо котився по мокрій від осіннього дощу дорозі. Літній водій не поспішав, провожаючи машину знайомими вуличками міста й украйцем поглядаючи у дзеркало на пасажирів.
На руках у молодої жінки спало немовля, приблизно півроку, тому його трохи насторожила адреса, яку назвали клієнти – дитячий будинок.
Батьки виглядали щасливою парою: він – високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта Повітряних сил, вона… Ну, просто гарна молода жінка з великими блакитними очима та світлим волоссям, що розсипалось по плечах.
— Олежу, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Пам’ятаю, Марічко, пам’ятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядьку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не звертаючи уваги на вітер, пішов у магазин. Водій провів його поглядом і запитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щасливо усміхнулась вона, поправляючи шапочку на голові дитини.
— Дитина в вас гарна, і ви самі, наче, в порядку. Чого ж до дитбудинку? — з легким докором у голосі спитав водій.
Молода мама спершу не зрозуміла питання, а коли до неї дійшов прихований зміст, очі її розширились, і вона ледь прошепотіла:
— Жах!.. Що ви подумали?..
— Та я так… Мало що буває, — потім, вже доброзичливо подивившись на неї, запитав: — Ну, то чого ж до дитбудинку?
— Я там виросла. Сім років, потім мене усиновили. А мій чоловік — Олег, чотири роки виховувався там же.
— У Ганни Іванівни? — водій широко усміхнувся. — Ото ж воно що! І ви, значить, з поїзда — одразу до неї? Молодці!
— А ви її знаєте? — жінка з інтересом подивилась на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водій вже збирався розпочати довгу розповідь, але двері відчинились, і в салон увірвався розкішний букет троянд у руках військового.
— Марічко, глянь, яке диво є в нашому місті! — гордо посміхнувся він.
— Олежу! — з захопленням скрикнула Марія. — Ти навіть мені таких троянд не дарував!
— Не ображайся, — заспокоїв Олег, — кажу ж, такі троянди тільки в нашому місті! А коли ми були тут вдвох востаннє?
— Разом? Разом — одинадцять років тому…
…Ганна Іванівна сиділа за столом у своєму кабінеті, закутана в пухову хустину. У приміщенні було тепло, але хустина була така м’яка й пухнаста, так ніжно облягала плечі, що розлучатися з нею не хотілося навіть у теплі.
Випала вільна хвилина: старші діти — у школі, молодші — сплять під час тихої години. У дитбудинку неприКоли пізніше вони всі разом сиділи за столом, обідаючи з дітьми, Олег розповідав хлопцям про службу, а кішка Мамочка тихесенько муркотіла на дивані біля маленької Галі, наче знаючи, що тепер усе буде добре.
