Такси гуло по мокрій від осіннього дощу дорозі. Літній водій неспішно їхав знайомими вуличками міста й косив поглядом у дзеркало на пасажирів.
Молода жінка тримала на руках дитину, місяців п’ять-шість, тому його трохи здивувала адреса — дитячий будинок у центрі Львова.
Батьки виглядали щасливою парою: він — високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта Повітряних Сил, вона… Просто гарна молода жінка з великими блакитними очима й світлим волоссям, що розсипалось по плечах.
— Іванку, квіти! — нагадала вона.
— Пам’ятаю, Марічко, — відповів він і попросив водія: — Дядьку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не зважаючи на вітер, пішов у магазин. Водій провів його поглядом і спитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щасливо усміхнулась вона, поправляючи шапочку на малюці.
— Дитина в вас гарна, і ви самі… Чого ж до дитбудинку? — з осудом запитав водій.
Молода мати спершу не зрозуміла, а коли до неї дійшов прихований зміст, очі її розкрилися від жаху.
— Ви що подумали?!
— Та так собі… У наш час усе буває, — потім, м’якше подивившись на неї, додав: — Та чого ж до дитбудинку?
— Я там виросла. Сім років, потім мене усиновили. А мій Іван — чотири роки виховувався там же.
— У Олени Петрівни? — водій широко посміхнувся. — Ото воно що! І ви, виходить, з поїзда — одразу до неї? Молодці!
— Ви її знаєте? — жінка з цікавістю подивилася на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водій збирався розповісти більше, але двері відчинилися, і в салон увійшов розкішний букет троянд у руках військового.
— Марійко, подивись, яке диво є в нашому місті! — гордо усміхнувся він.
— Ваню! — зраділа вона. — Ти навіть мені таких троянд не дарував!
— Не ображайся, — заспокоїв Іван. — Такі квіти тільки тут! А коли ми були разом востаннє?
— Разом?.. Літ дванадцять тому…
…Олена Петрівна сиділа за столом у кабінеті, закутавшись у теплу хустку. У будинку було тепло, але хустка була така м’яка, що розлучатися з нею не хотілося.
Випала вільна хвилина: старші діти в школі, молодші спали. У дитбудинку тихо, тільки на кухні дзвеніли посудою — готували обід.
Олена Петрівна перегортала альбом із фотографіями. Обличчя… Усіх вона пам’ятала. І навіть дорослих називала, як у дитинстві — Сашко, Мишко, Лізочка…
Ось — Марійка Лисенко, тепер вже Коваль. Добрий чоловік, Василь Іванович, усиновив її… П’ятнадцять років тому.
А ось — Ваня. Де ж ти, Ваню? Закінчив Суворовське, потім льотне. Ось його фото: курсант, військовий льотчик. А в дитинстві мріяв бути ветеринаром, як Олексій Степанович. Лесь теж серце забрав, бешкетник, але недаремно…
Легкі кроки в коридорі. Стук у двері.
— Заходьте! — Господи! Величезний букет троянд! А хто за ним?..
— Ваню! Рідний мій! — Букет упав на підлогу. — Де ж ти так довго пропадав?!
— Олено Петрівно, ну що ви… Ось я. Не писав, було не можливо… Я не сам. Ось — моя дружина. І донька — Оленка…
— Марійко! Невже це ти? Ваню, візьми донечку, дай ми обіймемося…
Коли перші радощі вляглися, гості зняли верхній одяг, поклали дитину на диван і сіли за стіл.
— Як ви, дітки, зберегли почуття? Так довго в розлуці… Василь Іванович розповідав про вас, тепло відгукувався, Ваню.
— Я Марійці слово дав, Олено Петрівно. А я своє слово — тримаю!
— Якось я вже це чула, — добродушно засміялася вона. — Марійко, а в тебе як склалося?
— Щасливо! — По її обличчю було видно, що вона не бреше. — Закінчила медичний, разом з братами, Тарасом і Юрком. Вони мене нікому не дадуть у обиду. Тепер я педіатр, як тато. А з Іваном ми завжди були разом, навітьВони вийшли ввечері, пообіцявши Олені Петрівні та дітям зайти ще перед від’їздом, і далі приходити кожного разу, коли буватимуть у місті.
