Ало, ви слухаєте? Просто хочу відкрити вам очі…
Соломія сиділа за кухонним столом і думала, що робити. «Пробачити не зможу. Не можна просто так взяти і пробачити зраду. А з іншого боку — хіба я погано жила ці роки? Квартира в центрі Києва, забезпечене життя. Не на що скаржитись. І все ж…»
***
У школі Соломія була відмінницею. Її так виховали батьки — робити все на «відмінно».
А ось Богдан навчався на трійки з усіх предметів, окрім математики. Тут він був генієм, вигравав усі олімпіади. Ходив завжди нечесаний, мав звичай під час думок запіхати пальці у волосся. Трохи сутулився, смішні окуляри у товстій роговій оправі робили його схожим на ботаніка. Дівчата його не цікавили — мрійник, занурений у світ формул.
Одного разу на перерві його штовхнули, окуляри впали і розбилися. На уроці він не міг розгледіти дошки через свою короткозорість. Соломія раптом помітила його профіль — міцний підборіддя, прямий ніс, пухнасті вії…
Удар у плече змусив її здригнутися.
— Та він же взагалі красен без окулярів, — прошепотіла їй подруга Оксана.
Соломія засоромилась, але через хвилину знову подивилась на нього. Після уроків вона підійшла до Богдана і сказала, що йому ліпше без окуляра.
— Контактні лінзи не пробував?
Наступного дня він прийшов до школи вже без окулярів, але й не примружувався. Соломія зрозуміла — батьки купили йому лінзи.
— Ну як? — запитав його на перерві.
— Краще, — усміхнулася вона.
З того дня вони почали зустрічатися. Він із захопленням розповідав про теореми, а вона не відводила від нього закоханого погляду. Підтягувала його з мови та літератури.
Йому, переможцеві олімпіад, були відкриті двері найкращих університетів. Через Богдана Соломія раптом передумала вступати на філологію в рідному місті й поїхала до Києва, лише б бути поруч із ним.
Навчання в університеті добігало кінця, батьки Соломії наполягали на поверненні додому. Вона вже не сподівалася залишитися з Богданом. Але напередодні від’їзду він зробив їй пропозицію — незграбно став на коліно, простягнувши кільце, як у старому кіно.
Богдан вступив до аспірантури, став викладати студентам першого курсу. Молодятам дали кімнату у викладацькому гуртожитку — маленька кухня, тісна ванна.
Соломія була посередньою студенткою, і готувати дітей до школи — єдине, що їй світило. Через півтора року вона народила дівчинку і до школи не повернулася. Богдан захистив кандидатську, отримав престижну премію за доведення складної теореми. Соломія сиділа вдома і виховувала доньку.
Його статті друкували у міжнародних журналах. Його запрошували читати лекції до Оксфорду. Захист докторської став новим етапом у кар’єрі. Соломія щиро раділа його успіхам — адже в цьому була й її заслуга. З гуртожитку вони переїхали в квартиру в центрі Києва.
Знайомі вважали їхню родину ідеальною, ставили за приклад дітям. Усе життя Соломії оберталось навколо Богдана та доньки Лілеї, яка виросла у справжню красуню, рано вийшла заміж за перспективного художника.
Але все розвалилось за день. Соломія збиралася готувати обід, коли задзвонив телефон. Вона підняла трубку і привітно відповіла.
— Це дружина Богдана Левченка? Хочу попередити вас. Ваш чоловік вам зраджує. Не кладіть трубку, — просила незнайомка, хоча Соломія й не збиралася. — Він мав роман із моєю донькою. Нам ледь вдалося витягти її з депресії, коли він її кинув. Зараз він зустрічається з молодою викладачкою… Ало, ви слухаєте? Просто хочу відкрити вам очі…
У трубці давно лунали короткі гудки, а Соломія все тримала її в руці. Вона не з тих, хто вірить пліткам, тому вирішила переконатись сама. Прийшла в університет, знайшла аудиторію, де Богдан читав лекцію, і стала чекати.
Двері відчинилися, у коридор висипав натовп студентів. Богдан пройшов повз Соломію, не помітивши її. Він ніколи не дивився по сторонах. Коли він зайшов до кабінету, Соломія зачекала хвилину й відчинила двері. Богдан цілував молоду викладачку…
***
«І що мені робити?» — знову запитала вона себе, дивлячись на шпалери в квітку.
Соломія здригнулася, коли почула, як у замку повертається ключ.
«Обід не встигла приготувати», — згадала вона й одразу ж зупинила себе. — Навіщо? Хай тепер інша готує». Вона дістала з шафи валізу й пішла збирати речі.
— Ти збираєш свої сукні до хімчистки? — спитав Богдан, заходячи у спальню.
У його голосі вона почула не здивування, а глузливість. Соломія подивилася йому прямо в очі.
— Це твої речі. Ти йдеш звідси.
— Чому? Куди? — Тепер його тон змінився.
— Ти ще й питаєш? Я була сьогодні в університеті, бачила тебе з нею… Красива. Міг би сам мені сказати, а не чекати, поки хтось інший відкриє мені очі.
— Про що ти?Соломія глибоко зітхнула, закрила валізу та вийшла на вулицю — пішла туди, де її серце вже давно просило повернутися.
