Тінь минулого у порожньому домі
У похмурий вечір у містечку Яворів, де ліхтарі кидали бліді відблиски на мокрий асфальт, Олесь сидів у тиші своєї квартири, стискаючи телефон. Аудіозапис, який надіслала його дружина, лунав у голові, немов луна розбитого життя:
«Олесю, будь ласка, збережи це для дітей. Передай їм, що я їх люблю. Завжди любитиму.
Мої рідні, мої найдорожчі…
Як же мені боляче зараз, як нестерпно важко. Я відчуваю себе найсамотнішою жінкою на світі. Ніхто не знає, що коїться в моїй душі, крім мене самої. Ніхто не бачить, як мені страшно і пусто. Моя душа розривається від болю, але я тримаю все в собі, щоб ви, мої любі, не бачили мого розпачу.
Щоранку я прокидаюся з каменем на серці, а засинаю з ще більшим тягарем. Я весь час думаю, як повернути радість, як знову стати тією, ким була. Але кожен день приносить нові випробування, і я не бачу виходу з цього кола.
Чому я зраджую тобі, Олесю? Це питання мучить мене кожної ночі. Я шукаю відповіді в книгах, в розмовах, у молитвах, але ніщо не допомагає. Я тону в сумнівах і страхах.
Ти заслуговуєш кращого, Олесю. Ти завжди був чудовим чоловіком і батьком, намагався дати нам усе. Але я не можу бути тією дружиною, якою ти хочеш мене бачити. У мені пустота, і жодні слова не можуть її заповнити.
Мої діти, ви — моє все. Я люблю вас усім серцем, але моя любов не заглушає цей біль. Кожен ваш погляд, кожне слово нагадують мені, яка я недостойна мати. Як же мені соромно перед вами!
Іноді я думаю, що краще піти з вашого життя. Хай тато знайде жінку, яка любитиме його так, як він заслуговує. Хай ви ростете в родині, де немає брехні. Але думка про те, що я втрачу вас, повертає мене в жах.
Що робити? Як вибратися з цього лабіринту болю? Де шукати порятунок? Ці питанния не дають мені спокою. Я готова на все, аби повернути собі мир.
Сподіваюся, ви мене зрозумієте. Прощавайте».
—
Ще вчора Олесь стояв біля вікна, дивлячись на сплячий Яворів. Ліхтарі відбивалися у калюжах, створюючи ілюзію іншого світу — спокійного, впорядкованого. Але всередині його дому панувала тиша, пройнята тривогою і болем.
Олесь завжди намагався жити правильно. Робота, родина, дім — усе було збудовано, як фортеця. Але життя знову і знову руйнувало його плани. Три роки тому він вперше зіткнувся із зрадою дружини, Марійки. Тоді він почував себе розчавленим, але заради дітей — восьмирічного сина і чотирирічної донечки — вирішив пробачити. Марійка кленулася, що це більше не повториться, і він повірив. Не тому, що був наївним, а тому, що хотів вірити. Родина була для нього святинею, і він був готовий боротися за неї до кінця.
Але тепер біль повернувся, як старий ворог. Та сама рана, той самий удар. Олесь не знав, як вчинити. Вигнати Марійку? Піти самому? Як пояснити дітям, чому мами більше немає? Він бачив, як розлучення ламає навіть дорослих, що вже казати про малят, для яких світ — це мама і тато.
Він розумів, що емоції не повинні взяти гору. Треба було думати про майбутнє, про те, як зберегти родину або хоча б пом’якшити удар для дітей. Олесь наважився на розмову. Він запросив Марійку в маленьку кав’ярню на околиці ЯвоВони сіли за столик біля вікна, де колись сміялися над дрібними неприємностями, а зараз навколо була лише важка тиша, наче вся кав’ярня затамувала подих, чекаючи, хто перший розрубає цей гордіїв вузол.
