Кудлатий янгол
Ганна обережно відступає назад, не зводячи погляду з великого собаки, що непорушно сидить посеред вузької львівської вулиці.
Добрий песику, добрий шепоче вона, майже не дихаючи й намагаючись не рухатися занадто різко.
Велетень підкреслює свою вагому присутність масивним тілом та кудлатою, подекуди скуйовдженою шерстю. Його темні, розумні очі невідривно стежать за кожним Ганиним кроком, а вуха часто тремтять, вловлюючи найменший шурхіт. Ганна відчуває, як у шлунку стиснулося від страху, коліна тремтять, та вона зусиллям волі тримає себе в руках. Вона боялася собак ще змалечку навіть мініатюрних, що куняли у сумках львівянок у трамваях. Цей страх поселився в ній із дитинства.
Їй було лише чотири, коли батьки повезли її до дідуся й бабусі в Карпати. За сусідським парканом жив дядько, що тримав дворняжок та вівчарок. Ганна була цікавою дитиною, торкалася всього, прагнула все знати. І, природно, не змогла пройти повз милого цуценятка, котре якось забігло у двір. Доки дорослі порались біля худоби, дівчинка підхопила цуцика й понесла до хати. Проте не встигла й трьох кроків ступити, як стежку перегородила широка тінь велика собака, мати того малюка. Вона нависла над Ганною, оголивши зуби. Не кусала, тільки важко гарчала, цього вистачило: страх, безпорадність та крижана паніка врізались у память на довгі роки.
Минуло багато часу, а боязнь собак не відпускала. І зараз перед нею справжній гігант, що не збирається звільняти шлях. Ганна вирішує, що краще обійти і не ризикувати. Вона повільно повертається й іде в інший бік, намагаючись зберігати рівний крок. Щохвилини обертається пес слідує за нею. Не наближається, та й не відстає.
Який розумний… бубонить Ганна, знов кидаючи оком на свого несподіваного супутника. Тримається на відстані, відчуває страх. Та навіщо йде за мною? І де його господар? відповісти на питання не може.
Коли видніється знайомий підїзд хрущовки, Ганна майже біжить до дверей. Вмить прикладає картку до домофону, проскакує в підїзд. Ще раз озирається пес сидить біля порогу, не робить спроб зайти, лише проникливо дивиться услід, поки зачиняються двері.
У коридорі Ганна ставить сумку на полицю, скидає черевики та завмирає тиша. Тільки віддалений гамір трамваїв пробивається крізь вікна. Вона поспішно заходить до кімнати, виглядає у вікно знайома фігура все ще там. Пес підводить морду, ліниво махає хвостом, а тоді неквапом рушає далі. Ганна полегшено зітхає цього разу, здається, він іде.
З того часу починається свого роду ритуал. Щодня, коли Ганна повертається з роботи у львівському рекламному агентстві, пес зявляється невідомо звідки і тихо йде за нею до самого дому. Спершу тримається метрів за десять, поступово скорочує відстань. Згодом прямує поруч, лише трохи відстаючи.
Її страх поступово змінюється настороженістю. Тіло ще памятає дитячий жах, але розум переконує цей собака не проявляє агресії, просто йде поруч.
З часом Ганна починає помічати у ньому риси, яких раніше не бачила: статечна хода, вуха насправді здебільшого розслаблені, а глибокі очі зовсім не загрозливі.
Якось, повертаючись додому, вона ловить себе на думці, що майже чекає його появи. Того вечора вирішує дати йому ім’я. Думала недовго у його великій кудлатій постаті та мовчазній підтримці відчувалася якась магія.
Дайкун, шепоче Ганна.
На диво, пес майже одразу реагує. В наступний вечір вона вимовляє: “Дайкуне!”, і собака повертає голову, немов зрозумів, що це його нове імя. Ганна всміхається реакція настільки однозначна.
Її дні минали у постійній метушні. Зранку коротка планерка, потім зустрічі із замовниками, погодження макетів, телефонні дзвінки, електронні листи. Вечорами вона почувалась вичавленою як лимон і мріяла лише зняти підбори, налити чаю й на мить зникнути у ноутбуці. Але шлях додому більше не здавався нудною дорогою від офісу до квартири. Дайкун перетворив ці вечірні прогулянки на щось особливе. Його тиха присутність діяла заспокійливо: він не гавкає, не підстрибує, не чіпляється просто крокує поруч, наче розуміє, що саме це їй потрібно.
Часом Ганна сповільнюється, дозволяючи йому підійти ближче. Іноді зупиняється, кидає короткий погляд Дайкун зустрічає його спокійно, без найменшої агресії, ніби каже: «Все гаразд, довіра формується повільно». З кожним вечором її тривога слабшає, проте поступається місцем досі незрозумілому почуттю вже не страху.
Якось теплим вересневим вечором Ганна затримується на роботі довше звичайного. Довелося переробляти презентацію для знакового клієнта, негайно відповідати на низку листів, погоджувати правки, що сипалися одна за одною. Вийшла з офісу вже восьма. Поспішає знайомою вулицею, ще раз перечитує повідомлення на телефоні, вдихаючи затишний вечірній холодок. Проте в серці неспокій сьогодні щось не так.
Дайкуна не видно. Зазвичай його натикалася біля рогу будинків, іноді помічала у сквері, коли звертала у свій двір. Його обємна кудлата постать стала для неї настільки звичною, що без неї дорога додому здається надто самотньою й навіть лячною.
А що, якщо з ним щось трапилось? думає Ганна, прискорюючи ходу. Може, застудився? А, може, господар нарешті його забрав? Чи він не дочекався мене?
Відганяє ці думки, та вони повертаються знову й знову. Минає знайомі будинки, поглядає то в один, то в інший закуток. Темніє швидко. Освітлення ще ледь-ледь ловиться, і тіні стають щільнішими. Ганна не любить гуляти надвечір у хвилі напівтемряви кожен шурхіт здається підозрілим.
Ось вона вже доходить до перехрестя, аж раптом із темної арки виринає зневажливий голос:
Привіт, чарівна. Поговоримо?
«Дочекалася», думає про себе Ганна, відчуваючи, як усе в грудях стискається. Вона пришвидшує хід, стараючись не показати страху. Серце бється в скронях.
Та куди ж ти поспішаєш, злякалась, чи що? чоловік іде за нею, його голос чуткіший.
Іде ще швидше і раптом рука міцно хапає її за лікоть. Залізна хватка, аж боляче.
Розмовляю з тобою, чуєш? Я не люблю, коли мене ігнорують, чоловік підходить ще ближче.
Ганна намагається вирватися, але його пальці впиваються ще сильніше. Її охоплює паніка, та вона тримає себе в руках.
Відпустіть, або я закричу! голос тремтить, та вона старається бути твердою.
Хватка лише посилюється.
То крикни, знущально сміється чоловік. Я тебе тихо зроблю.
Раптом у слабкому світлі двору зявляється лезо ножа. Ганна відчуває, що якби вийшла раніше, усього цього могло не бути Тепер вона стоїть на темній львівській вулиці сама.
Що робити? Вириватися? Але тоді цей чоловік може замахнутися Вмовляти? Схоже, він напідпитку, домовитися не вийде. Паніка стискає горло, вона з усіх сил не дозволяє страху взяти верх.
І тут тишу розриває гучне, грізне гавкання. Приголомшений чоловік обертається, його рука послаблюється і за мить він вже лежить на асфальті, а над ним нависає знайомий кудлатий пес.
Відпусти, шалапут! верещить чоловік, пробуючи звільнити руку з міцної пащі Дайкуна.
Ніж вискакує з долоні і летить убік. Ганна не гаючи часу відштовхує його далі, у кущі.
Відпусти, Дайкуне, але не дай утекти, хрипко шепоче вона. Я зараз подзвоню в поліцію. Може, не я одна постраждала
Пес розтискає щелепи, але залишається поруч, насторожено стежачи за кожним ворухом чоловіка. Варто тому спробувати підвестися, як Дайкун агресивно показує ікла і гарчить. Його очі тверді й невідступні він не відпустить злочинця.
Минає кілька довгих хвилин, і ось на вулиці зявляється патруль поліції. Чоловіка заковують у кайданки й виводять. Лише тоді Дайкун підходить до Ганни. Вона досі сидить біля обочини, обіймаючи коліна.
Пес підходить, обережно кладе величезну голову дівчині на коліна і тихо зітхає. В цьому простому русі і підтримка, і вдячність. Ганна відчуває сльози на очах й обіймає Дайкуна.
Дякую, шепоче вона, занурюючи пальці в мяку шерсть. Дякую, що ти поруч.
Від того вечора все змінюється. Ганна вже не уявляє життя без Дайкуна. Вона приводить його до себе тепер він живе у її квартирі. Щодня зустрічає її біля дверей, супроводжує поглядом по кімнатах, завжди поряд. Він тепер не просто пес він її захисник і найвідданіший друг.
Хоч іноді різкі звуки викликають в Ганни здригування, вона більше не самотня. Поруч той, хто довів: заради неї здатен на все.
Перші дні у квартирі Дайкуну далися нелегко. Заходив з осторогою, пригинавши вуха, нюхаючи все довкола. Змішані запахи мийних засобів, кави й яблучного пирога створювали цілком новий для нього світ. Пес повільно оглядає всі кутки, обнюхує пороги, завмирає, прислухаючись до звуків сходів і сусідських квартир. Ганна його не квапить, говорить мяко і спокійно, дає сам на сам розібратися з новим середовищем.
Згодом Дайкун починає освоювати простір: спершу обирає місце біля вхідних дверей, потім у вітальні, де можна дивитися вікно на сусідський двір, машини, тіні пролітаючих голубів. Це його заспокоює.
Ганна дбає: купує лежанку, міцну миску, різноманітні іграшки мяча, гумову кістку, плюшевого зайця. Спершу пес ставиться до них із підозрою, але поступово береться нюхати, торкатися лапою, згодом гратися.
З часом він стає впевненішим, вчиться сприймати нові запахи й звуки спокійніше. Любить лежати біля вікна, терпляче чекає господиню з роботи. Коли вона повертається, Дайкун одразу зривається і радісно підбігає до дверей.
Ввечері вони гуляють разом у сусідньому парку на Погулянці. Ганна йде вузькою стежкою, Дайкун поряд, зупиняється біля дерев, слухає птахів. Ці прогулянки наповнюють її відчуттям захисту та затишку. Його присутність заспокоює, дарує відчуття дому.
Іноді, коли дівчина стомлюється, вона сідає на розкладний диванчик, а Дайкун лягає поряд, поклавши голову їй на коліна.
Одного ранку Ганна помічає пес виглядає мляво. Замість звичного радісного вилянія хвостом повільно підіймається й навіть не торкається до свого корму. Шерсть тьмяна, погляд втомлений. Ганна одразу телефонує у ветеринарну клініку.
Лікар приїздить під обід, оглядає пса й пояснює:
Інфекція через неправильне харчування на вулиці. Треба полікувати нічого критичного.
Що треба робити? хвилюється Ганна.
Ваша аптека біля Сихівської, там купите спеціальний корм, а оці ліки двічі на день. Через тиждень буде як новий.
Ганна не шкодує часу й коштів купує корм, старанно дає таблетки, підливає улюбленому другу чистої львівської води. Коли Дайкун зїдає ліки, вдячно лиже їй руку, дивиться проникливими очима: Дякую, вже краще.
Щодня йому стало легше. Він починає реагувати на іграшки, радо виходить на короткі прогулянки. Через тиждень зустрічає Ганну у дверях з уже знайомою радістю й енергією. Вона щаслива, що повертається додому, де на неї чекає відданий друг.
З часом у їх житті встановлюється розмірений графік чіткий розклад годувань, прогулянок, ігор. Ганна навчає собаку різних команд сісти, до мене, лежати. Пес швидко все схоплює й охоче вчиться новому.
Вихідними вони ідуть до Стрийського парку: Дайкун бігає з іншими собаками, радісно приносить мячик, а Ганна спостерігає з лавки, зігріта теплом простого щастя й дому.
Та якось одного вечора звичний ритм порушується. Ганна, втомлена, йде додому, біля підїзду на неї чекає незнайомий чоловік.
Він стоїть під стіною, пильно розглядає дівчину.
Добрий вечір, кивнув. Ви, мабуть, Ганна?
Вона зупиняється, насторожено дивиться.
Так. А ви хто?
Мене звуть Остап. Я господар цього пса.
В її мозку перестрибують думки. Вона питає:
Ви ви його господар? Чому ж він жив на вулиці?
Остап зітхає, ховає руки в кишені.
Я працював у Чехії, пів року відрядження. Пса залишив знайомому з Левандівки. Думав, що впорається. Але він не зміг; випустив собаку на вулицю Шукав його, розклеював оголошення по району, питаю людей без успіху. А нещодавно побачив, як він іде поряд з вами неспішно, як завжди був вашим.
Ганна слухає, не стримуючи емоцій. Її охоплює змішане почуття жалю до собаки й невдоволення через безвідповідальність чоловіка.
То ви його хочете забрати? питає вона.
Думав про це каже Остап. Але зараз бачу: ви гарно за ним дбаєте. Він щасливий поруч із вами Не хочу повертати тільки через свій егоїзм. Хотів лише впевнитися, що з ним усе гаразд
Дякую, що сказали правду, тихо відповідає Ганна. Я буду про нього дбати.
Остап легко усміхається, киває й іде геть. Ганна довго ще стоїть у підїзді, прислухаючись, як із квартири долинає радісний гавкіт на неї чекає Дайкун.
