Записано в щоденнику:
Мене звуть Соломія Коваленко, і я завжди вважала, що допомагати ближньому – це правильно. Тому, коли мій колишній хлопець, Богдан, звернувся по допомогу, я без вагань відчинила двері своєї оселі на околиці Львова. Але те, що сталося далі, змусило мене відчути себе зрадженою у власному домі.
Ми розійшлися з Богданом півтора роки тому, але зберегли теплі стосунки. Іноди пили каву в центрі міста, обмінювалися новинами. Він не був поганою людиною – просто наші шляхи розійшлися. Коли він втратив роботу і залишився без житла, я запросила його пожити в мене. “Це ненадовго, Сонечко, – запевняв він. – Поки не знайду роботу.” Я погодилася, думаючи, що допомагаю другові в скрутну хвилину.
Спочатку все було спокійно. Богдан дотримувався правил, шукав роботу, а ввечері ми ділилися підсумками дня. Дивно було бачити його в моєму житті знову, але я звикла. Він не вимагав багато – лиш дах над головою та час, щоб виправити свої справи. Але з часом я почала помічати дивні речі.
Одного разу я повернулася додому раніше. Очікувала тишу, але почула з вітальні сміх. Спочатку подумала, що він запросив друга, але, увійшовши, завмерла. На моєму дивані сиділа незнайома дівчина, а Богдан сміявся, ніби вони знали одне одного віками.
“Соломія, – вимовив він, побачивши мене. – Я не думав, що ти так рано…” Я глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. “Хто це?” – запитала я, відчуваючи, як стискається горло.
“Це Оленка, – відповів він, запізнюючись з відповіддю. – Ми… зустрічаємося.”
Мій світ перекинувся. Він жив у мене, їв моїх продуктів, спав під моїм дахом – і навіть не обмовився, що має дівчину?
“Ти нічого не казав,” – пролунало з мого боку на межі холодної спокою.
Богдан виглядав збентеженим. “Я не думав, що це важливо. Ми ще недавно почали.”
“Це не про важливість, – перебила я. – Це про повагу. Це мій дім, і ти привів сюди людину, навіть не запитавши мене!”
Оленка поспішно піднялася, ніяково бормотіла щось про те, що не хотіла проблем, але справа була не в ній. В ньому.
Дні після цього були напруженими. Богдан намагався виправитися, але довіра була зламана. Він поводився так, наче мій дім – його власність, забувши, що це була лише допомога. Я відчувала, що втрачаю контроль над своїм простором.
Зрештою, я сказала йому прямо: “Богдане, я допомогла тобі, бо хотіла. Але це мій дім, і тобі треба поважати межі. Я не погоджувалася на гостей.”
Він вибачився, і ми домовилися: він шукатиме інше житло. Незабаром він зняв кімнату й переїхав.
Коли він виносив останні речі, зупинився біля дверей. “Дякую за все, Соломія.”
Я ледве посміхнулася: “Бувай здоровий.”
Двері зачинилися, і я зітхнула навіть не з полегшенням – з відчуттям, що нарешті все на своїх місцях. Ця історія навчила мене: доброта – не значить дозволяти іншим переступати твої межі. Дім – це святе, і я більше нікому не дозволю порушити його спокій.
