Дорога, яку ми не проїхали разом
Марія та Тарас Григорович мріяли про одне — про авто. Не просто купу металу на колесах, а квитку до тієї самої свободи, яку вони малювали з дня весілля. Майже тридцять років — робота, садочок, сезонні підробітки, відмови у дрібницях — усе заради однієї мрії: купити машину та вирушити удвох у подорож. Без розкладів, без метушні, лише вони й дорога.
І вони це зробили. Сріблястий «Кіа Спортейдж» з’явився у старому гаражі поруч із вірною «таврією», що служила їм десятиліттями. Тарас ходив навколо авто, немов дитина, що отримала подарунок. Ніжно гладив капот, зазирав у салон, а Марія вже уявляла, як вони мчать мостами, де ще не були, ночують у кемпінгах, п’ють каву на АЗС, милуються заходами в чужих містах…
План був готовий давно. Усе продумали до дрібниць: маршрут, ночівлі, місця для їжі, списки речей. Тарас — за кермо та техніку. Він вивчив мапу, виписав координати кемпінгів, заправок, розрахував відстані, надрукував графік зупинок. Марія — за атмосферу, їжу та враження. У її зошиті були всі ресторани з місцевою кухнею, кожна пам’ятка, кожне гарне місце для фото. Вони нікому не розповідали — це була лише їхня історія, особиста та таємна.
Літопад добігав кінця. Залишилося завершити останні справи в садочку. Був вересень, прохолодний вітер нагадував про осінь. Вони їхали до міста — двадцять кілометрів до квартири. Сонце хилилося до обрію, Марія дивилася у вікно, а Тарас щось тихо насвистував. Усе здавалося ідеальним.
Допоки в мить усе не перервалося.
Він різко скинув швидкість, вчепився у кермо, тіло рвонулося вперед — і завмерло. Машина зупинилася посеред дороги. Марію різко притиснуло ременем, вона не відразу зрозуміла, що сталося. Потім — крик, паніка. Тарас не відповідав. Просто осів, опустивши голову на кермо.
Марія викликала швидку, намагалася привести його до тями. Лікарі приїхали швидко, але… Він уже не дихав.
Серце. Миттєво. Ремень ще пах його одеколоном, а його вже не було.
Почалися формальності: поліція, донька з чоловіком, сльози, питання. Але Марія не чула. Вона досі сиділа в авто, на тому самому місці, де так недавно мріяла. Дивилася, як його забирають. І не проронила ні краплі сліз. Вона спорожніла.
Минуло дев’ять днів. Потім сорок. Потім три місяці.
Донька приїжджала, приносила їжу, прибирала. Намагалася розговорити матір. Даремно. Марія ніби пішла у себе. Механічно пересувалася квартирою, лягала, вставала, варила борщ, але душа її була замороженою.
А одного разу донька ніби випадково запитала:
— Мам, а ця срібляста машина — чия?
— Тарас її… — почала Марія, і тут хвиля спогадів ударила її в груди. Картини промайнули перед очима: як він обирав колір, як радів, як виписував координати заправок… І тоді вона заплакала. Вперше по-справжньому. Не тихо, не стримано — а з риданням. Так, що донька злякалася. Марія голосила цілий день і майже всю ніч. А потім заснула. А прокинувшись — зрозуміла: треба жити. Заради нього.
Навесні вона повернулася в садочок. Відкрила Тарасовий рюкзак, що стояв неторканим, і знайшла синю папку. Їхній маршрут. Його почерк. Його помітки: «тут питимемо каву», «тут ти точно захочеш фото».
Вона захлопнула папку. Сльози навернулися, гнів кипів. «Яка, до біса, мрія?!» — хотілося закричати. Хотіла викинути. Але не змогла. Поклала в сумку.
Тепер до садочка їздила електричкою. Зять забрав машину — обіцяв возити, але потім закрутився. Вона не ображалася. Нехай. Їй, схоже, уже не треба.
Але ввечері вона відкривала папку. Спочатку — крадькома. Потім — постійно. Читала, згадувала. Він ніби був поряд. Шепотів їй: «Поїхали, Марічко».
І одного вечора вона наважилася. Повернувшись до міста, записалася на курси. Не звичайні — з екстремального водіння. Інструктор, хлопець років двадцяти п’яти, спочатку хмикнув. Але Марія була наполегливою. Вчилася, тренувалася, стискала кермо так, ніби трималася за нього, як за життя.
Вона отримала права. Справжні. З позначкою. З гордістю.
А потім прийшла до доньки. Спокійно. Впевнено.
— Оленко, вийди, будь ласка. З ключами. І документами.
Вона взяла їх, підійшла до авто. Погладила. Сіла. Завела.
А потім — рушила. Не сказавши ні слова. Через три дні вже була за кордоном — у тій країні, з якої починався їхній маршрут.
Далі — більше.
А з донькою поговорить потім. Вона зрозуміє. Адже це була їхня з Тарасом мрія. І тепер це — Маріїна дорога. Дорога без нього. Але, як і раніше, удвох.
