— Іванку, клянуся, якщо цей Петро Григорович ще раз постукає в стелю, я подам на нього в суд за знущання! — Максим, стоячи в передпокої, люто витирав сліди собачих лап з лінолеуму. Його голос тремтів від злості, а футболка промокла від поту, попри прохолодний вечір. Боня, провинувато виляючи хвостом, жував гумову качку біля дверей.
— Максиме, тихіше, діти сплять, — Іванка, сидячи на дивані з в’язанням, втомлено потерла скроні. Її спиці завмерли, а на колінах лежала недошита дитяча шапка. — І не в суд, це занадто. Він просто… причепився. Я поговорю з ним, спробую пояснити.
— Пояснити? — Максим шпурнув ганчірку в відерко, його очі блиснули. — Вчора в під’їзді він кричав, що Боня «смердить» і «псує його квіти»! Іванко, наш пес навіть до клумб не підходить!
— Знаю, знаю, — Іванка поклала в’язання, її голос був м’яким, але напруженим. — Але він сусід, Максиме. Якщо почнемо війну, життя не буде. Спробую задобрити — спеку пиріг.
Максим усміхнувся, дивлячись на Боню, який випустив качку і тепер лизав підлогу.
— Пиріг? — похитав головою. — Гаразд, пробуй. Але якщо він ще раз напише скаргу в ОСББ, я не відповідаю.
Максим і Іванка, молоде подружжя з двома дітьми — восьмирічним Денисом і шестирічною Олесею — жили в цій п’ятиповерхівці вже п’ять років. Завівши Боню, вони мріяли про веселі прогулянки та дитячий сміх, але педантичний сусід зверху, Петро Григорович, оголосив цуценяті війну. Тепер їхній під’їзд став ареною сусідських конфліктів, а будинок пах не лише собачою шерстю, а й скаргами.
—
Все почалося через тиждень після появи Боні. Іванка, повертаючись з ранкової прогулянки, помітила, що гербери у кадках біля під’їзду, які Петро Григорович поливав з маніакальною точністю, були витоптані. Вона подумала, що це дворові діти, але ввечері в двері постукали. На порозі стояв Петро Григорович — худий, у випрасуваній сорочці, з блокнотом і ручкою, наче слідчий.
— Іванка Олексіївна, це ваш пес мої гербери знищив? — його голос був сухим, а окуляри блищали у тьмяному світлі лампочки. — Я три роки їх вирощував, а тепер клумба в бруді!
— Петре Григоровичу, пробачте, — Іванка розгубилася, тримаючи Боню за нашийник. — Але він завжди на повідку, ми за ним пильнуємо. Може, це хтось інший?
— Інший? — Петро Григорович примружив очі, щось записуючи. — У під’їзді смердить псиною, сліди лап на кожному поверсі, а ви кажете «інший»! Приберіть собаку, інакше я подам скаргу!
Іванка вимушено посміхнулася, зачиняючи двері. Боня, не розуміючи, штовхнувся носом у її коліна. Ввечері вона розповіла про це Максиму, який чистив картоплю на кухні.
— Він збожеволів? — Максим кинув ножа, його обличчя почервоніло. — Боня навіть не гавкає у під’їзді! Треба поговорити з ним начистоту.
— Не треба, — Іванка похитала головою, помішуючи борщ. — Він самотній, причіпляється від нудьги. Спробую задобрити — спеку пиріг.
—
Наступного дня Іванка спекла яблучний пиріг з корицею і постукала до Петра Григоровича. Двері відчинилися, і її зустрів запах меблевого лаку й стерильний порядок: ані пилинки, ані зайвої речі, лише кадки з фіалками на підвіконні, старий радіоприймач і ідеально заправлений диван.
— Петре Григоровичу, принесла вам пирога, — Іванка посміхнулася, подаючи згорток у фользі. — Можна поговорити про Боню? Він не винен у квітах, ми за ним доглядаємо.
— Пиріг? — Петро Григорович примружив очі, але взяв згорток, понюхавши його, як детектив. — ХитрЗа кілька днів Петро Григорович несподівано приніс Іванці банку власного меду, буркнувши: “Для дітей… і того пса вашого теж.”
