В душі знову оселилось щастя
Вже не раз помічала Олеся, як її чоловік Тарас тримається за лівий бік, де серце. Ніби непомітно, трохи погладить і відійде, озираючись, чи не бачить дружина. А вона вже не раз питала:
— Що, знову болить, Тарасе? Треба б до лікарні звернутися.
— Пройде, буває, зараз відпустить, — завжди однаково відповідав він.
Дев’ятий рік жили разом Олеся з Тарасом у селі, куди обоє приїхали після інституту. Тарас закінчив сільськогосподарський, а вона — педагогічний. Але Олеся не працювала, бо Тарас любив господарство, і в них повний двір був животини. Дві корови, вівці, порося, кури та качки. За всіма треба доглядати. Тож дружина була вдома, весь день на ногах. Тарас працював агрономом.
Олесю з тринадцяти років виховувала бабуся, бо батьки загинули рано — згоріли у будинку, а вона тієї ночі була в бабусі. Тарас родом із цього села. Але через три роки після весілля помер його батько — серце в нього зупинилося, а ще через два роки пішла й мати.
Так і залишилися вони з Олесею самі. Все було добре, але дітей не було. Обоє чекали і сподівалися, Олеся навіть плакала вночі, благала Бога дати їм дитинку. Та досі не було.
Вранці Тарас поснідав і збирався на роботу, але знову схопився за сердце. Не встигла дружина підбігти, як він упав на підлогу — серце зупинилося. Швидка приїхала, але вже запізно.
Після похорону Олеся довго плакала, думала на самоті:
— У тридцять років зосталася одна… Чому ж так несправедливо? Чоловіка любила, а Бог його забрав. Усіх забрав. За що ж я провинилася?
Вранці заходила у хлів, доїла корову й плакала:
— Навіщо мені це господарство? Роблю все через силу, бо шкода животину. Усіх треба нагодувати, коров подоїти… — ридала вона, думаючи, що ніхто не чує.
Та її почула Наталка Іванівна, сусідка, завуч у школі. Зайшла одного разу:
— Олесю, чую, як ти плачеш. Розумію. Продавай усю свою живність, навіщо тобі одній? Знаю, що в сусідньому селі у школі вчителька молодших класів поїхала. Може, тобі туди влаштуватися? У нас у школі всі місця зайняті. А там початкова школа, старші ученики вже до нас їздять. Всього п’ять кілометрів. Хоч серед людей будеш, відволічешся. Погодься, ти ж педагог.
— Дякую, Наталко, дякую. І справді… — погодилася Олеся.
За літо вона розпродала усю живність, а до вересня вже була в сусідньому селі. З’явилася там гарна Олеся Михайлівна, поселили її у великому будинку. Навела порядок, вимила вікна.
— Ось і почалося моє нове життя, — говорила вона собі вголос. — Тільки паркан упав, хвіртка не зачиняється — треба якось полагодити.
Звернулася по допомогу, виділили їй штакетник. А ремонтувати треба самій.
— Галю, — звернулася до сусідки, яка якраз розвішувала білизну, — можеш підказати, до кого звернутися, щоб паркан поставили? Матеріал є, ось привезли.
Галя витерла руки об фартух, підійшла ближче:
— Є у нас тесляр, золоті руки, але пиячить. Без пляшки нічого не робить. Верка його винувата, дружина. Як одружилися, так і п’ють обоє, вона його втягнула. Був хлопцем — не пив. У них і діти є, дві донечки, чотирьох і двох років, але їх півроку тому опіка забрала. Ти сама до них не ходи, я Миколі скажу.
— Дякую, Галю.
Наступного дня сусідка прийшла:
— Бачила сьогодні біля магазину Верку, завтра зранку прийдуть. Тільки купи пару пляшок вина, інакше нічого не зроблять.
І справді прийшли зранку Микола з Веркою, обидва з перегаром. Микола кинув інструменти у дворі й озирнувся. Олеся вийшла.
— Здорово, господине, — гучно промовила Верка, а Микола кивнув на знак вітання.
Зім’ятий, кудлатий, неголений, але очі ясні й виразні. На мить Олеся завмерла — вони нагадали його погляд погляд її покійного чоловіка.
— Ось штакетник, — показала вона рукою.
— Гей, господине, ми самі бачимо, — сідаючи на сходинки, гупала Верка. — Є чим випити? Неси сюди. Зранку пече. Миколо, іди сюди, — командувала вона, — треба похмелитися.
Спритно відкрила пляшку, налила собі й чоловікові. Обидва випили, і Микола піш