У душі знову поселилось щастя
Вже не раз помічала Оксана, як її чоловік Тарас тримається за лівий бік, де серце. Намагається непомітно, погладить трохи й відпускає руку, озираючись, чи не бачить дружина. А вона вже кілька разів питала:
— Що, знову болить, Тарасе? Треба б до лікарні звернутися.
— Пройде, буває, зараз відпустить, — завжди однакові слова чула у відповідь.
Дев’ятий рік жили разом Оксана з Тарасом у селі, куди обидва приїхали після інституту. Тарас закінчив сільськогосподарський, вона — педагогічний. Але Оксана так і не пішла працювати, бо чоловік любив господарство: повний двір був худоби — дві корови, вівці, порося, курки й качки. За всіма треба було доглядати. Тому дружина й залишалася вдома, цілий день на ногах. Тарас працював агрономом.
Оксану з тринадцяти років виховувала бабуся, бо батьки загинули рано — згоріли у будинку, а вона якраз тієї ночі ночувала у бабусі. Тарас був родом із цього села. Та через три роки після весілля помер його батько — серце в нього зупинилося, а майже через два роки пішла й мати.
Так і залишилися Тарас із дружиною самі. Усе було добре, але дітей у них не було. Обидва чекали й сподівалися, Оксана навіть плакала вночі, благала Бога дати їм дитинку. Та поки що дітей не було.
Вранці Тарас поснідав і збирався на роботу, але знову схопився за серце. Дружина не встигла підбігти, як він упав на підлогу — серце зупинилося. Швидка приїхала швидко, але вже було пізно.
Після похорону чоловіка Оксана довго плакала, думала сама в собі:
— У тридцять років залишилася сама… Чому ж у житті так несправедливо? Дуже любила чоловіка, а Бог його в мене забрав. Усіх забрав. У чому ж я провинилася?
Вранці заходила у хлів, доїла коров і плакала:
— Навіщо мені це господарство? Роблю все через силу, бо жалко худобу — усіх треба нагодувати, коров подоїти… — ридала, гадаючи, що ніхто не чує.
Та її чула Ганна Іванівна, сусідка, яка працювала завучем у школі. Якось зайшла до неї:
— Оксанко, чую, як ти плачеш. Розумію. Продавай усю свою живність, навіщо тобі самій? Знаю, що в сусідньому селі у школі вчителька початкових класів поїхала. Може, тобі туди влаштуватися? У нас усі місця зайняті, а там початкова школа, старші вже до нас приїжджають навчатися. Всього п’ять кілометрів. Хоч серед людей будеш, відволічешся. Погодься, ти ж педагог.
— Дякую, Ганно, дякую. І справді… — погодилася Оксана.
За літо вона продала всю живність, і до вересня перебралася до сусіднього села. З’явилася там гарненька Оксана Миколаївна, її поселили у великому будинку. Вона там прибрала, помила вікна, вимила все дочиста.
— Ну ось і почалося моє нове життя, — говорила вона сама до себе вголос. — Тільки ось паркан упав, хвіртка зовсім не зачиняється, треба якось полагодити.
Звернулася за допомогою — їй виділили матеріал на паркан. Але лагодити треба було самій.
— Наталю, — звернулася до сусідки, яка якраз розвішувала білизну, — може, підкажеш, до кого звернутися, щоб паркан поставили? Матеріал є, ось привезли.
Наталя витерла руки об фартух, підійшла ближче:
— У нас є тесля, золоті руки, але пиячить. Без пляшки нічого не робить. Вінка його винувата, дружина. Як одружилися, так і пиячать обидва, вона його втягнула. Хлопцем був — зовсім не пив. У них і діти є — дві донечки, чотирьох і двох років, але їх півроку тому опіка забрала. Ти сама до них не ходи, я побачу Миколу й скажу.
— Дякую, Наталю.
Наступного дня сусідка прийшла й повідомила:
— Бачила сьогодні біля крамниці Вінку, завтра зранку прийдуть. Тільки купи пару пляшок вина, інакше нічого робити не будуть.
І справді прийшли зранку Микола з Вінкою, обидва з перегаром. Микола кинув інструменти у дворі й оглянувся. Оксана вийшла з хати.
— Здорово, господине, — голосно промовила Вінка, а її чоловік кивнув на знак вітання.
Зім’ятий, кудлатий, неголений був Микола, але очі в нього були ясними й виразними. Не втратили вони чистоти. Оксана навіть на мить завмерла — так нагадали їй ці очі погляд покійного чоловіка.
— Ось штахети, — махнула вона рукою.
— Гей, господине, самі бачимо, — сівши на сходах, голосно промовила Вінка. — У тебе є, що випити? Неси сюди. Зранку колосники палають. Миколо, іди сюди, — командувала вона. — Треба похмілитися.
Вона спритно відкрила пляшку, налила собі й чоловікові. Обидва випили, і Микола піш
