Я прокинулася о четвертій ранку, щоб спекти дітям млинці — але те, що зустріло мене біля квартири сина, розпа́рило моє серце на шматки.
У невеличкому містечку під Черніговом, де світанковий імла обіймає вулиці, моє життя в 67 років оберталося навколо єдиного сенсу — моїх дітей. Мене звуть Ганна Іванівна, і я завжди жила для них. Та вчорашній ранок, що почався з турботи й тепла, перетворився на біль, який досі стискає груди.
**Життя заради них**
Мої діти — син Тарас і донька Олеся — давно виросли. У них свої родини, свої клопоти, але для мене вони й досі ті малі немовлята. Я не сижу на місці: готую, прибираю, бігаю по крамницях, аби їм було легше. Тарас із дружиною Маріанною та двома дітьми живе неподалік, а Олеся з чоловіком переїхала до Львова. Я стараюся бути поряд, поки ще є сили. Мій сенс — бачити їх усміхненими.
Вчора, як завжди, прийшла до Тараса о пів на сьому. Прокинулася у чотири, щоб випікати свіжі млинці — улюблену страву онуків, Данилка й Софійки. Уявляла, як вони зрадіють, як ми всі разом сядемо за стіл. Загорнула гарячі млинці у рушник і пішла до сина, чекаючи на теплу зустріч. Та те, що побачила біля його дверей, перевернуло світ догори дриґом.
**Удар на порозі**
Подзвонила — ніхто не відчиняє. Дивно, адже Тарас знав, що я прийду. Стукнула ще раз. Раптом двері розчинилися, і на порозі з’явилася Маріанна. Її обличчя було холодним, а в очах — лише роздратування.
— *Ганно Іванівно, навіщо ви знову прийшли? Ми вас не кликали,* — кинула вона, навіть не привітавшись.
Я завмерла. У руках — теплі млинці, а в грудях — пустота.
— *Я ж для дітей, для онуків…*
— *Ви нам заважаєте. Ми самі впораємося. Годі лізти у наше життя!*
Вона вихопила рушник із моїх рук і грюкнула дверима прямо перед носом. Я стояла, ніби прикована, не вірячи у те, що сталося.
**Зрада рідних**
Повернулася додому, і сльози самі котилися по щоках. У чому моя провина? Що хотіла зробити дітям приємне? Що віддавала їм усе? Тарас навіть не вийшов, не зателефонував. Його мовчання боліло гірше за слова Маріанни. Я згадувала, як годувала його, як сиділа вночі біля ліжка, як віддавала останнє заради його щастя. І тепер — я зайва?
Олеся казала: *«Мамо, не нав’язуйся, дай їм жити».* Але як не допомагати? Мої онуки — моє світло. Я думала, що моя турбота їм потрібна. Але слова Маріанни, немот отрута, відібрали останню надію. Відчула себе непотрібною, викинутою з родини, яку сама й створила.
**Біль і самітність**
Цілий день у голові лунали ті слова. Може, справді я занадто втручаюся? Може, Маріанна права? Але чому Тарас не сказав мені цього сам? Його мовчання — ніж у спину. Набрала його — він не взяв трубки. Лише ввечері прийшов бездушний смс: *«Мамо, вибач, були зайняті. Не ображайся».* Не ображатися? Коли твою любов викидають, як сміття?
Я згадала, як Маріанна спочатку була рада моїй допомозі. Я няньчила дітей, готувала, убирала, поки вона робила кар’єру. А тепер, коли діти підросли, я — тягар? Чи вона налаштувала Тараса проти мене?
**Рішення**
Сьогодні я вирішила: більше не прийду без запрошення. Якщо моя любов їм не потрібна — не буду напрошуватися. Але як важко це прийняти! Мої онуки — моє все. Хочу поговорити з Тарасом, але боюся почути правду. А раптом він з нею згоден?
У 67 років я мріяла про теплі вечори в сім’ї. Замість цього отримала замкнені двері. Але я не здамся. Знайду в собі сили жити далі — заради Олесі, заради тих, хто ще цінує моє серце. Може, поїду до Львова. Може, знайду нову справу. Однак я знаю: я гідна поваги.
**Останнє прощання**
Це — мій крик душі. Я віддала дітям усе, а тепер почуваюся самотньою. Може, Тарас і Маріанна не розуміють, як глибоко мене поранили. Але їх байдужість не зламає мене. Моя любов залишиться зі мною, навіть якщо вони закриють переді мною всі двері. Я знайду свій шлях. Навіть у 67.
