Мамине ранкове диво о 5:30
Минулої суботи ми з чоловіком, Ярославом, прокиннулись о п’ятій ранку, немов нас обілляли холодною водою. А все через мою рідну матір, Оксану Іванівну, яка двадцять років працювала за кордоном — у Чехії та Італії, а тепер, повернувшись додому, перетворилася на яскраве сонечко, що світить нам у вічі ще до світанку в вихідний! Цей час, коли звичайні люди сплять, мріючи про відпочинок, а ми з Ярославом метушимося по хаті, бо мама вирішила, що ранок — ідеальна пора для генерального прибирання, вареників і розмов по душі. Я люблю її, звісно, але інколи хочеться сховатися під ковдру й удати, що не чую її бадьорого: “Оленко, вставай, день минає!”
Моя мати — жінка-вихор. Двадцять років вона працювала на чужині, щоб забезпечити мене та брата. Поки ми росли, вона мила підлоги у чеських магазинах, доглядала за літніми італійцями, надсилала нам гроші на навчання та одяг. Я завжди нею пишалася, хоч і сумувала неймовірно. Рік тому вона повернулася — з валізою історій, звичкою вставати з півнями та енергією, що вистачило б на цілий колгосп. Ми з Ярославом запросили її жити з нами у нашій хаті, щоб вона, нарешті, відпочила. Та відпочинок для Оксани Іванівни — це, здається, казка. Вона відпочиває, лише коли спить, а спить вона, мабуть, кілька годин на добу.
Тієї суботи я мріяла просипатися. Тиждень був важким, хотілося полежати, випити кави у тиші, подивитися фільм. Та о п’ятій тридцяти почула, як на кухні щось дзеленькотіло, а потім мамин голос: “Оленко, Ярославе, рушайте! Я тісто на паляниці замісила, треба допомагати!” Я розплющила око, подивилася на чоловіка — він лежав, зарившись у подушку, і стогнав: “Олю, твоя мати нас уб’є”. Я прошепотіла: “Терпи, це ж моя мама”. Але в душі вже готувалася до нового ранкового вихору.
Ми спустилися на кухню, і там уже кипіла робота. Мама, у своєму квітчастому фартусі, місила тісто, на плитці шкварчав борщ, а на столі стояла миска з картоплею для начинки. “Мамо, — кажу, — навіщо так рано? Можна ж і опівдні паляниці печь!” А вона, не відриваючись від роботи: “Оленко, ранок — золотий час! Поки ви спите, життя йде!” Життя? О п’ятій ранку? Ярослав, намагаючись ввічливо викрутитись, запропонував: “Оксано Іванівно, може, я каву зварю?” Але мама лише махнула рукою: “Каву потім, Ярославе, трошки картоплі почистиш?” Мій бідний чоловік, який за життя картоплю лише у пюре бачив, покірно взяв ножа.
Я люблю мамину енергію, але іноді вона мене виснажує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на бойовий штаб. За годину ми з нею начистили дві купи картоплі, замісили другу порцію тіста й насмажили котлет, бо “борщ без котлети — не борщ”. Ярослав намагався втекти під приводом “перевірити пошту”, але мама його перехопила: “Ярославе, помий каструлю, а то Оленка не впорається!” Я з жалем поглянула на чоловіка — він явно шкодував, що не залишився у ліжку.
Поки ми працювали, мама розповідала історії з-за кордону. Як вчила чеську, щоб лаятися з шефом, як в Італії пекла паску для сусідів, як сумувала за нами. Я слухала і відчувала тепло, але водночас думала: “Мамо, ну чому ти не можеш поспати хоча б до семи?” Я натякнула: “Може, наступної суботи поспимо до восьмої?” Та вона лише засміялася: “Оленко, о восьмій день уже кінчається!” Кінчається? Та він ще й не починався!
До полудня кухня сяяла, паляниці рум’янилися, борщ пахнув на всю хату, а ми з Ярославом виглядали, ніби пробігли марафон. Мама, свіжа, як вишневий цвіт, поставила перед нами миски і сказала: “Ось, діти, це справжнє життя! Їжте, поки не охололо”. Ми їли, і я не могла не визнати: борщ був божественним. Ярослав прошепотів: “Олю, твоя мати — танк, але готує, як ресторанний шеф”. Я засміялася, але глибоко всередині розуміла: мама така, бо все життя боролася, працювала, виживала. І тепер хоче, щоб і ми жили так само — на повну, навіть якщо це починається о п’ятій ранку.
Я поділилася з подругою, скаржилася на мамині ранкові напади. Вона сміялася: “Олю, це ж твій скарб! Потерпи, вона вас вчить по-справжньому жити”. Вчить? Може. Але я все ж таки мрію про суботу, коли ми з Ярославом прокинемося в тиші, без маминого “вставайте, день минає”. Я навіть запропонувала компроміс: “Мамо, може, у неділю печемо паляниці, а суботу спимо?” Вона похитала головою: “Оленко, у неділю ми на город картоплю садитимемо!” Садитимемо? Ярослав, почувши це, ледь не поперхнувся чаєм.
Тепер я вчуся балансувати між любов’ю до мами та бажанням зберегти свої нерви. Вона — моє сонце, моя героїня, але іноді це сонце палить надто яскраво. Я вдячна їй за все,Ярослав подивився на мене, усміхнувся і прошепотів: “Готуйся, Олю, завтра знову о п’ятій.”
