Маміне ранок о п’ятій тридцять
Минулої суботи ми з чоловіком Данилом прокинулися о п’ятій ранку, ніби нас обсікли краплем. А все через мою рідненьку матір, Ганну Іванівну, яка двадцять років моталася за кордон — то до Італії, то до Чехії — а тепер, повернувшись додому, перетворилася на ясне сонечко, яке пестить очі ще до світанку! Саме в той час, коли звичайні люди мріють про виспатись, ми з Данилом метушимося по хаті, адже матуся вирішила, що ранок — ідеальний момент для прибирання, борщу й розмов по душі. Я її обожнюю, звісно, але інколи так хочеться сховатись під ковдру й уявити, що не чую її бодрого: «Оленко, прокидайся, життя минає!»
Моя мати — жінка-вихор. Двадцять років вона працювала на чужині, щоб поставити мене й брата на ноги. Поки ми росли, вона мила підлоги в італійських кав’ярнях, доглядала чеських бабусь, надсилала гроші на навчання та одяг. Я завжди нею пишалася, хоч і сумувала шалено. Рік тому вона повернулася — з валізою історій, звичкою вставати з півнями й енергією, якої вистачило б на цілий кооператив. Ми з Данилом запросили її жити з нами, щоб вона, нарешті, відпочила. Але відпочинок для Ганни Іванівни — це, мабуть, казка. Вона спочиває, лише коли спить, а спить вона, здається, кілька хвилин на добу.
Тієї суботи я мріяла про сон. Тиждень був важким, хотілося повалятись, випити кави в тиші, подивитися серіал. Та о п’ятій тридцять я почула, як на кухні щось дзижчить, а потім мамин голос: «Оленко, Данилко, швидше сюди! Тісто на вареники вже підходить!» Я розплющила око, глянула на Данила — він лежав, зарившись у подушку, і стогнав: «Олю, твоя мати нас до могили доведе». Я прошепотіла: «Терпи, це ж моя мама». Але в душі вже готувалася до нового маминого шторму.
Ми спустилися в кухню, а там — бойовий стан. Мати у вишитому фартусі місила тісто, на плиті кипів борщ, а на столі чекала капуста для голубців. «Мамо, — кажу, — навіщо так рано? Чи не можна пізніше?» А вона, не відриваючись від роботи: «Оленко, ранок — золотий час! Поки ви дрімаєте, життя проходить мимо!» Життя? О п’ятій ранку? Данило, намагаючись врятувати ситуацію, запропонував: «Ганно Іванівно, може, зварю кави?» Але мати лише махнула рукою: «Кава почекає, Данилку, ти вмієш капусту рубати?» Мій бідний чоловік, який у житті капусту бачив тільки в борщі, покірно взяв ножа.
Я люблю мамину енергію, але інколи вона мене виснажує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на полігон. За годину ми з нею порубали три кіло капусти, замесили другу порцію тіста й насмажили котлет, бо «борщ без котлет — і не борщ зовсім». Данило намагався втекти під приводом «перевірити пошту», але мати його перехопила: «Данилко, іди мий каструлю, а то Оленка не впорається!» Я глянула на чоловіка зі співчуттям — він явно шкодував, що не лишився у ліжку.
Поки ми працювали, мати розповідала історії з-за кордону. Як вчила італійську, щоб лаятися з хазяїном, як пекла паляниці для чеських сусідів, як сумувала за нами. Я слухала й відчувала тепло, але в той же час думала: «Мамо, ну чому ти не можеш поспати хоча б до семи?» Я спробувала натякнути: «Може, наступної суботи поспимо до восьмої?» Але вона лише засміялася: «Оленко, о восьмій ранку півдня вже минуло!» Півдня? Та ще й ранку не було!
До обіду кухня сяяла, вареники шипіли на сковороді, борщ пахнув так, що аж сльози наверталися, а ми з Данилом виглядали, ніби пробігли марафон. Мати, свіжа, як ранкова роса, поставила перед нами миски й оголосила: «Ось, діти, це і є щастя! Їжте, поки гаряче». Ми їли, і я мусила визнати: борщ був божественним. Данило прошепотів: «Олю, твоя мати — як танк, але готує, ніби має зірку Мішлена». Я засміялася, але в душі розуміла: мати така, бо все життя боролася, працювала, виживала. І тепер хоче, щоб ми жили так само — на повну, навіть якщо це починається о п’ятій тридцять.
Я поділилася з подругою, поскаржилася на мамині ранні підйоми. Вона сміялася: «Олю, це ж твій скарб! Потерпи, вона вас учить життю». Учить? Може. Але я все одно мрію про суботу, коли ми з Данилом прокинемося в тиші, без маминого «життя минає». Я навіть запропонувала компроміс: «Мамо, може, у неділю готуватимемо, а в суботу спатимемо?» Вона заперечливо похитала головою: «Оленко, у неділю ми на город ідімо, картоплю копати!» Копати? Данило, почувши це, ледве не поперхнувся чаєм.
Тепер я вчуся балансувати між любов’ю до матері й бажанням зберегти розум. Вона — моє сонце, моя героїна, але інколи це сонце занадто палає. Я вдячна їй за все, що вона для нас зробиАле поки що я просто беру ложку, куштаю її борщ і посміхаюся, бо знаю, що ці ранкові шторми — це її спосіб сказати: «Я вас люблю».
