4 листопада
Сьогодні, як і минулої суботи, ми з чоловіком Олексієм прокинулись о п’ятій годині ранку — так наче нас облили крижаною водою. А все через мою рідну матір, Ганну Іванівну, яка двадцять років працювала за кордоном, у Чехії та Італії, а тепер, повернувшись додому, перетворилася на сонечко, що світить нам прямо в очі ще до світанку! Саме в той час, коли розсудливі люди сплять і насолоджуються вихідним, ми з Олексієм метемось по хаті, бо мама вирішила, що це ідеальний час для прибирання, вареників та розмов по душі. Я її обожнюю, правда, але іноді хочеться закутатися в ковдру й удати, що не чую її жвавого голосу: «Оленко, прокидайся, півдня вже!»
Моя мати — жінка-вітер. Два десятиліття вона працювала за кордоном, щоб утримувати мене та брата. Поки ми росли, вона мила підлоги у чеських ресторанах, доглядала за італійськими літніми пані, надсилала нам гроші на навчання та одяг. Я завжди нею пишалася, хоч і сумувала жахливо. Рік тому вона повернулася — з валізою історій, звичкою вставати зі світанком та енергією на цілий загін. Ми з Олексієм запросили її жити в нашому будинку — нехай відпочине. Але відпочинок для Ганни Іванівни — це, здається, міф. Вона спочиває, хіба що коли спить, а спить, мабуть, дві години на добу.
Тої суботи я мріяла виспатися. Тиждень був важким, хотілося полежати, випити кави в тиші, подивитися фільм. Та о п’ятій ранку почула гуркіт на кухні й мамин оклик: «Оленко, Олесю, швидше сюди! Тісто на пампушки вже підходить, треба робити!» Я розплющила око, поглянула на Олексія — він, занурившись у подушку, стогнав: «Олю, твоя мати нас з’їсть». Я прошепотіла у відповідь: «Терпи, це ж моя мама». Але в душі вже готувалася до нового маминого штурму.
Зійшли вниз — а там уже кипить робота. Мама у вишитому фартуху місила тісто, на плиті парував борщ, а на столі стояла миска з картоплею для вареників. «Мамо, — кажу, — навіщо так рано? Можна ж і вдень спекти!» А вона, не відриваючись від роботи: «Оленко, ранок — золота пора! Поки ви дрімаєте, життя минає!» Життя? О п’ятій?! Олексій, намагаючись бути тактовним, запропонував: «Ганно Іванівно, може, зварю кави?» Але мама лише махнула рукою: «Кава потім, Олесю, наріжеш картоплю?» Мій бідний чоловік, який у житті картоплю тільки в супі бачив, покірно взяв ножа.
Я люблю мамину енергію, але іноді вона мене виснажує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на командний пункт. За годину ми з нею порізали два кіло картоплі, замесили другу порцію тіста й насмажили котлет, бо «борщ без котлет — це не їжа». Олексій спробував утекти під приводом «перевірити пошту», та мама його зупинила: «Олесю, помий каструлю, бо Оленка не впорається!» Я з жалем поглянула на чоловіка — він явно жалкував, що не залишився у ліжку.
Поки працювали, мама розповідала про свої роки за кордоном. Як вчила чеську, щоб лаятися з начальником, як спекла тістечка для італійських сусідів, як сумувала за домівкою. Я слухала й відчувала тепло, але водночас думала: «Мамо, ну чого тобі не поспати хоча б до шести?» Намагалася натякнути: «Може, наступної суботи поспимо до сьомої?» Але вона лише засміялася: «Оленко, о сьомій ранку день уже на схилі!» На схилі? Він ще й не починався!
До полудня кухня сяяла чистДо полудня кухня сяяла чисткою, пампухи рум’янилися в духовці, а ми з Олексієм сиділи за столом, приголомшені, але щасливі, бо після цього ранкового хаосу завжди приходить розуміння, що мама робить це лише з любові.
