Ранок почався з сірої імли, кавоварка клацнула, а пара повільно піднімалася по вікну.
Я просто сидів на кухні й слухав тишу.
Минули вже три дні з того вечора з моменту, коли я подарував їй чорну коробку.
Але здавалося, що пройшли роки.
Мій телефон тремтів щогодини.
Спочатку дзвонила вона.
Потім її адвокат.
Потім мати, яка істерично кричала в трубку:
Що ти наробив, Оленко? Ти знищив мого сина!
Я мовчав. Дивився на порожній стіл, на те місце, де колись стояла коробка.
І на хвилину переді мною знову постаў той вечір.
У тій коробці не було зброї.
Не було доказів зради, ні одягу, ні фотографій.
Лише флешка.
І кілька роздрукованих паперів із червоними помітками та підписами.
Але для Андрія це було небезпечніше за будь-що.
Бо ці документи він ховав роками від усіх.
Коли він відкрив коробку, його сміх раптово зник.
Я побачив, як він побілів, ніби в нього витягли життя.
Зенко, старий друг, нахилився вперед, наче намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Кася, його «секретарка», напружено посміхалась, але пальці її мяли край скатертини.
Що це? нарешті прошепотіла вона.
Андрій не відповів. Просто встав, узяв коробку й вийшов до кабінету.
Гості сиділи як скамянілі.
А я спокій підбирав десерт.
Коли двері за ним зачинилися, Кася вже не витримала:
Оленко, що там було?
Я подивився на неї.
Правда, тихо сказав я. Та, яку він ніколи не наважувався сказати.
На флешці було все.
Його листи до офшорних партнерів.
Підроблені контракти, фіктивні рахунки, перекази за кордон.
І одна папка з написом: «Таємно не відкривати».
Але я таки відкрив.
Я знайшов її не випадково. Одного вечора я допомагав його бухгалтерці переносити дані з компютера на ноутбук.
Там усе й було у прихованій папці.
І тоді я зрозумів: я для нього не дружина я заручник.
Я чекав кілька місяців.
Не заради помсти. А заради того моменту.
Моменту, коли чоловік, який принижував мене перед усіма, нарешті побачить, як це коли хтось дивиться на нього згори.
І ця ніч настала.
Вже зранку в його компанії панував хаос.
Зенко прийшов рано.
Кася не зявилася.
Біля офісу журналісти чекали.
До полудня вже всі в Києві знали: компанію Андрія підозрюють у відмиванні грошей.
Новини розлетілися блискавично.
Я нічого не казав.
Не надсилав нікому жодних даних.
Досить було того, що після вечері флешка зникла.
Телефон увечері ледве не розплавився.
Оленко, давай поговоримо! писав він.
Потім знову: Ти не розумієш, що робиш!
Потім: Будь ласка я люблю тебе.
Наприкінці я лише відповів одним повідомленням:
«Ти одного разу запитав, чи вірю я, що коли-небудь стану кимось.
Тепер ти знаєш.»
Через тиждень він виїхав.
Будинок затих.
Його імя зникло з сайту компанії, з журналів, з бізнес-нови
