Ранкове світло повільно пробивалося крізь закриті штори, наповнюючи кімнату сірим, холодним промінням. Оксана вже сиділа на краю ліжка, одягнена, зібрана, ніби готувалася до далекої дороги. І в якомусь сенсі це було так. Це вже не була втеча. Це було прощання з тією частиною себе, яка роками мовчала, зберігаючи в собі втому, образи й почуття непотрібності.
Вона взяла маленьку сумку, яку брала лише на особливі випадки, і вийшла тихо. Марійка спала. Звичайно. Після чергового важкого дня «на роботі» їй потрібно було відпочити але її відпочинок завжди будувався на плечах матері, яка вже давно не знала, що таке справжній спокій.
Оксана не залишила жодного листа. Нічого драматичного. Вона просто пішла.
Сіла на потяг до Львова, де жила її сестра, Соломія. Вони не бачилися більше двох років, а телефонна розмова напередодні була короткою:
Я можу приїхати? Мені потрібно піти заради себе.
Соломія лише сказала:
Приїжджай. Будь-коли. Не питай.
Дім Соломії був затишним і світлим, пахнув свіжою кавою та випічкою. Тут ніхто не лаяв її за забутий сміття. Ніхто не скаржився, що вона «нічого не робить цілими днями». Перші два дні Оксана просто спала. Нарешті. Глибоко, без перерв, немов усі роки втоми тягнули її назад, вимагаючи свого права на відпочинок.
Третього дня Соломія повела її до міського центру. До книгарні. Туди, де Оксана колись мріяла працювати. Їй подобались книги, їхній запах, порядок на полицях. І особливо тиша.
У тебе є час. Можеш почати з будь-чого, сказала Соломія.
І Оксана почала. З гарної кави, зі збірки поезій, з прогулянки тихими вуличками. Вона почала з дрібниць, але важливих: теплий светр, обраний для себе, гарний крем для рук, букет квітів просто так.
Тим часом Марійка надсилала повідомлення. Спочатку холодні:
«Хоч скажи, чи ти повернешся додому».
Потім менш впевнені:
«Вибач, якщо тебе образила Я не помічала».
І нарешті:
«Мамо, я сумую. Можемо поговорити?»
Оксана перечитувала кожне повідомлення кілька разів. Потім закривала їх. Вона хотіла відповісти, але зрозуміла: вперше в житті вона не мусила поспішати з прощенням. І не повинна була його імітувати. Марійка мала навчитися терпінню, яке її мати носила в собі десятиліттями.
Через тиждень Оксана повернулася до Києва. Не заради Марійки. А заради себе.
У порожній квартирі все було на своїх місцях. Марійки не було вдома. На кухонному столі лежала записка:
«Прости мене. Я не вміла бути донькою. Чекатиму на розмову, коли ти будеш готова. Марійка».
Оксана не плакала. Лише відчула теплий комок у грудях. Невідому емоцію можливо, крихітну надію. Але тепер вона знала напевно: прощення не обовязок. Повагу треба заслужити. А справжнє кохання не вимагає жертв.
У наступні місяці Марійка почала приходити частіше. Спочатку мовчазна, незграбна. Приносила квіти, потім готувала для неї. Потім питала щиро:
Мамо, хочеш, щоб я щось для тебе сьогодні зробила?
Це не було досконалістю. Все ще не було виправлено. Але це був початок.
Оксана навчилася казати «ні». Одного разу, коли Марійка без прохання розвісила білизну, Оксана довго подивилася на неї й посміхнулася.
Дякую, Марійко. Вперше я відчула, що ти мене бачиш.
Марійка опустила прищіпки й міцно обняла матір. Щиро.
Я бачу тебе, мамо. І мені шкода, що це зайняло так багато часу.
У душі Оксани та болюча тиша, що супроводжувала її роками, нарешті перетворилася на добрий спокій. На той, в якому вона більше не була сама.
