Ранок прокрадався повільно крізь затягнуті штори, наповнюючи кімнату сірим, холодним світлом. Оксана вже сиділа на краю ліжка, одягнена, зібраним волоссям, ніби збиралася у довгу дорогу. І в якомусь сенсі так воно й було. Це вже не була втеча. Це було прощання з тією частиною себе, яка роками мовчала, копила втому, образи й брак звичайної подяки.
Вона взяла невелику сумку з коридору ту, що носила лише на особливі випадки і вийшла непомітно. Марія спала. Звісно. Після чергового дня «у офісі» їй потрібно було відпочити але її відпочинок завжди тримався на спинах матері, яка сама вже давно не відпочивала.
Оксана не залишила жодної записки. Нічого театрального. Просто пішла.
Сіла на потяг до Львова, де жила її сестра, Ірина. Вони не бачились понад два роки, а телефонна розмова напередодні була короткою:
Я можу приїхати? Мені треба піти заради себе.
Ірина лише відповіла:
Приїжджай. Будь-коли. Не питай.
Будинок Ірини був затишним і світлим, пахнув свіжою кавою і випічкою. Тут ніхто не лаяв її за забутий сміття, ніхто не нарікав, що вона «нічого не робить цілими днями». Перші два дні Оксана просто спала. По-справжньому. Глибоко, без перерв, ніби всі роки втоми нарешті вимагали свого права на відпочинок.
На третій день Ірина повела її в центр міста. До книгарні. Туди, де колись Оксана мріяла працювати. Їй подобались книги, їхній запах, порядок на полицях. А найбільше тиша.
У тебе є час. Можеш почати з чого завгодно, сказала Ірина.
І Оксана почала. З гарної кави, зі збірки поезій, з прогулянки тихими вуличками. З дрібничок, які мали значення: теплого светра, обраного для себе, гарного крему для рук, букета квітів просто так.
Тим часом Марія надсилала повідомлення. Спочатку холодні:
«Хоч скажи, чи повертаєшся додому.»
Потім менш впевнені:
«Вибач, якщо тебе образила Я не помічала.»
І нарешті:
«Мамо, я сумую. Можемо поговорити?»
Оксана перечитувала кожне повідомлення кілька разів. Потім закривала телефон. Вона хотіла відповісти, але зрозуміла: уперше в житті вона не мусила поспішати з прощенням. Нікот
