Рани зради
Марійка закінчила мити посуд, коли телефон різко порушив тишу її кухні в маленькому містечку під Львовом. Витерши руки рушником, вона підняла слухавку.
— Марійко, здоровенькі були, рибко! — задзвенів солодкий, наче мед, голос тітки Софії.
— Добрий вечір, — стримано відповіла Марійка.
— Марієчко, мій син до Львова перебирається, йому б десь перебути. Може, пустиш до себе? — защебетала тітка.
— Ні! Не пущу! Розбирайтесь самі! — різко відрізала Марійка, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
— Як так… Ми ж родичі, — збентежено пробурмотіла Софія.
— Після того, що ви зробили, я вас знати не хочу! — чітко пролунала відповідь.
— Про що ти? Що я зробила? — у голосі тітки прослизнула паніка.
— Марійко, ти ж не відмовиш, правда? — голос Софії звучав принадливо, наче вона робила ласку, а не просила про допомогу.
Марійка стояла біля вікна, стиснувши кулаки. Такі розмови повторювалися занадто часто. Їй знову доведеться ламати свої плани заради «родини».
— Що трапилося? — запитала вона, вже передчуючи відповідь.
— Племінничці твоїй математика потрібна! — затараторила Софія. — Іспити незабаром, а вчитель строгий, двійки всім ліпить. Ти ж у нас розумниця, підтягни дівчинку, га?
Марійка скреготала зубами. Вона вже безкоштовно займалася з чотирма дітьми родичів. Але відмовити не можна — так її виховали.
— Гаразд, — видихнула вона, ненавидячи себе за слабкість.
У їхній родині допомагати рідним було святим правилом. Батьки Марійки з дитинства вчили, що родина — це опора, що своїх не кидають. Вони не шкодували ані часу, ані грошей. Якщо родичам була потрібна допомога, вони завжди відгукувалися.
— Колись і нам допоможуть, — повторювала мати.
Марійка вірила.
Її батьки не були багатіями, але мали невеликий магазин. Жили скромно, але стабільно. Цього вистачало, щоб стати «спонсорами» для всієї рідні. Хтось приїжджав до Львова й жив у них, заощаджуючи на готелі. Комусь були потрібні гроші — брали в них, обіцяючи повернути, але борги розчинялися у повітрі. Якщо треба було влаштувати родича на роботу, йшли до батька.
Марійка теж не стояла осторонь. Після університету вона стала безкоштовним репетитором для племінників, двоюрідних братів і далеких родичів. Роками вона витрачала вечори на їхніх дітей, жертвуючи своїм часом. Вона була впевнена: якщо їхній родині знадобиться допомога, рідня відповість тим самим.
Ця віра розбилася на дрібці.
— Ви впевнені? — голос Марійки тремтів, пальці впилися в край столу.
Лікар дивився на неї зі співчуттям, звикший до таких новин.
— Ми перевірили кілька разів, — тихо сказав він. — Лікування потрібно розпочинати негайно.
Марійка кивнула, відчуваючи, як підлога хитається. Думка, що вони не самотні, була єдиною соломинкою в цьому кошмарі.
Вдома панувала мертва тиша. Батько сидів, втупившись у стіну. Мати метушилася по кімнаті, стискаючи телефон, але так і не наважилася подзвонити. Марійка дивилася на них і розуміла: вони не мають права здатися.
— Ми впораємося, — сказала вона, розриваючи тишу. — Нас багато. Ми вистоїмо.
Батько важко зітхнув.
— А гроші? Це занадто дорого…
— Гроші знайдемо, — різко відповіла мати.
Вони почали шукати. Продали все: квартиру Марійки, машину, прикраси, навіть меблі. Батьки вивели всі заощадження з бізнесу. Але грошей не вистачало. Тоді вони зробили те, що здавалося природним: звернулися до родичів, яким стільки років допомагали.
— Рідні, у нас біда, — голос матері тремтів. — Потрібна допомога. Будь-яка сума, хто скільки може.
У відповідь — тиша, а потім ухильні зітхання.
— Тримайтеся, — кинула одна тітка. — Ми б допомогли, але самі ледве кінці з кінцями…
— Ой, як шкода, — підхопив дядько. — У нас ремонт, у боргах по вуха…
— Я б дала, але гроші на депозиті, не зняти, — байдуже повідомила двоюрідна сестра.
Марійка слухала й не вірила. Ті, хто роками брав у них гроші, жив у їхньому домі, користувався їхніми зв’язками, тепер не могли дати навіть тисячі.
Відгукнувся лише один далекий родич. Він переказав невелику суму, вибачаМарійка посміхнулася, слухаючи це, і просто поклала трубку, більше не маючи бажання витрачати слова на тих, хто вже давно перестав бути родиною.
