Олеся була жінкою з вигадкою та дивовижною фантазією. Що б не взялася робити — виходило яскраво та з душкою. Та ще й добротою наділена, тиха, скромна, а головне — незамінна. Працювала в сільській школі, вчила діток у початкових класах.
Учні, батьки й навіть колеги-вчителі її любили. Якщо хтось із педагогів захворіє — Олеся завжди підмінить, навіть у другу зміну вийде.
— Олесю Василівно, я не можу зрозуміти задачу, — скаржився її учень Юрко.
— А ти спробував хоча б подумати над нею? — запитувала вона, знаючи, що хлопцеві просто лінь, аби десь списати. А якщо однокласники не дають — біжить до неї.
Терпляче пояснювала, доки Юрко не схоплював суть, а коли розумів — раділи обидва.
— О, та це ж легко!
Олеся виросла в дитбудинку, потім вступила до педучилища. Ще крихіткою її підкинули на поріг притулку, ім’я дала медсестра — сподобалося їй воно, а по батькові придумали перше, що спало на думку. Як і всі вихованці, Олеся навчилася терпіти й мовчки зносити образу. Та кому ж скаржитися?
Батьківської ласки не знала, але мріяла про власну родину, дітей. Вірила — віддасть їм усе нероздане тепло. Уявляла, як зустріне чоловіка, і вони житимуть одне для одного.
Та доля розпорядилася інакше — вийшла заміж за Тараса, місцевого водія вантажівки. Він помітив молоду вчительку, а їй так хотілося власного тепла, хоч трішки жіночого щастя. Придивлявся, а одного разу й зупинив.
— Олесю, давно за тобою спостерігаю — жінка ти гарна. Виходь за мене. Не вмію я залицятися, квіти дарувати, я чоловік простий. Правда, старший за тебе, та й дарма. Зате хата в мене добра. Батьків поховав рано, то й живу сам. Хочу господиню в дім привести, — промовив Тарас серйозно.
Звісно, Олеся, як і кожна дівчина, мріяла про романтику. Уявляла, як коханий стане на коліно, подарує перстень… А тут усе просто — «виходь і приходи».
— Що ж, Тарасе, приймаю твою пропозицію, — відповіла вона. Незабаром відбулося скромне весілля, і вона вже жила в його хаті.
Перед шлюбом деякі намагалися її відмовити.
— Олесю, подумай добре, Тарас — не твій чоловік. Ти ж тонкої вдачі, творча людина, а він звичайний мужик. Ви різні.
Скільки село пам’ятало, Тарас завжди був нелюдимим. Хоча працював старанно, і начальство хвалило. Але жив у собі, компаній не шукав. Олеся йому сподобалася — статна, з довгою косою, яку вміла класно укладати на голові. Очі зеленкуваті, тиха, небалакуча. Таку дружину він і хотів.
З перших днів Олеся показала себе як справжню господиню. Усе в хаті блищало, їжа смакувала, а двір завжди прибраний. Хоча чоловік помічав її дивацтва: інше й вірші читає вголос, або пісні співає під час прибирання. Йому це було незрозуміло — інший склад розуму. Ввечері дивилася серіали і водночас в’язала — то шкарпетки, то рукавички, а потім дарувала сусідам.
Замислилася Олеся:
— Чомусь у нас із Тарасом не виходить із дитиною. Живемо вже скільки… Час би. Діти ж — нащадки, має бути як у людей.
Тарас теж думав про спадкоємця. Бачив, що дружина день у день сумнішає, усмішка рідшає.
— Олеся печалиться, що не може завагітніти. Ікони вже повісила в кутку, молиться, — думав він, чуючи її тихі молитви.
Сам Тарас у Бога не вірив, але й не забороняв.
— Нехай вішає, нехай молиться. Мені що? Вірить — її справа. У всіх по хатах ікони.
Як дружина, Олеся його цілком влаштовувала. Тиха, покірна, сусідки поважають за те, що добре вчить їхніх дітей. Хоча одного разу прийшов додому — а в дворі коза. Потім і курей завела, без його дозволу.
— Та й бог із нею, — подумав Тарас, — це ж для господарства. У всіх худоба є.
Але коли побачив у дворі маленького цуценяти, не втримався:
— Олесю, це ще що за шавка? Нам тільки щенят не вистачало! Потім розплодиться — собаки ж родючі.
— Тараженьку, та ж він маленький! Підбіг до воріт, лишився. Хай живе. Не збідніємо від зайвої миски юшки. У всіх собаки — і в нас нехай буде, щоб чужих гавкала.
Умовила чоловіка. Згодом Тарас навіть будку змайстрував для Цвітки (так її назвали). Прив’язався — годував, гладив, розплутував ланцюг. Але одного дня сусідський Барбос заскочив у двір. Повертаючись з роботи, Тарас побачив, як той вибіг від них.
— Ну, Цвітко, коханого запросила. Тепер приплід буде. А він нам ні до чого. Казав же я Олесі — нащо нам щенята?
Незабаром стало ясно, що Цвітка чекає потомства. Тарас мовчав, але похмурів. Олеся дивилася на нього з тривогою. Одного разу, повертаючись зі школи, зустріла сусідку Ганну.
— Олесю, пробач, але як ти живеш із цим звіром —
