Отож, слухай, трохи перекажу тобі цю історію, але по-нашому.
Мене звати Соломія. Мені двадцять сім, і я впевнена в собі. Гарна, з нормальною роботою і стабільним заробітком. Мрії в мене були прості: вийти заміж, народити двоє дітей і колись сісти за кермо власної машини, купленої на чесно заробити гроші. Не за грошима ганялась, просто хотіла любові та спокою.
Рік тому я зустріла Богдана. Він здавався дорослим, надійним, зі спокійним характером і теплою посмішкою. Я закохалась, так, як, мабуть, кохають один раз у житті. Незабаром він запропонував мені переїхати до нього у Львові. Я не вагалась.
Але мої батьки були проти.
«Він уже був одружений, Соломіє! Не зберіг сім’ю — отже, проблема в ньому», — казала мама, дивлячись на мене зі страхом.
Тато теж не ховав неприязні. Але я вірила, що кожен має право на другий шанс. І поїхала. Забрала валізи, одяг, книжки — трохи домашнього затишку. Навіть не підозрювала, що переступаю не лише поріг квартири, а й межу довіри.
На кухні за столом сидів хлопчик років семи.
«Це мій син, Іванко. Тепер він житиме з нами», — спокійно сказав Богдан, наче мова йшла про кошеня, а не про дитину, до якої я не була готова стати мачухою з першого дня.
Я оніміла.
«Чому ти не сказав мені заздалегідь?»
«А що б змінилось? — знизав він плечима. — Його мати поїхала до нового чоловіка у Київ, і їй дитина заважає. Нам самотужки не справитись, ти ж доросла…»
Я намагалась себе переконати, що впораюсь. Завжди любила дітей. Думала, знайдемо спільну мову. Але все пішло не так.
Іванко виявився дратівливим, вибагливим і невихованим. Він кричав, що я «погано готую» і «смерджу чужим», а як тільки Богдан наближався до мене, хлопець влаштовував сцени ревнощів.
Я виснажувалась. Після роботи мила підлогу, готувала, прала, а потім ще й мучилась з дитиною, яка мене ненавиділа. Я намагалась: пропонувала допомогти з уроками, грала, читала казки. Він мовчав або кликав батька. Лише батько для нього існував.
Коли я жалілась Богдану, він відмахувався:
«Привикай, ти ж доросла. Будь твердішою. Не хочеш — не звертай уваги. Дитина, що з неї взяти?»
Я стискала зуби, але щоночі відчувала, як руки опускаються. Я перестала хотіти повертатись додому. Перестала відчувати себе коханою.
Одного разу я не поїхала додому. Пішла до бабусі у Івано-Франківськ. Вимкнула телефон і зникла на добу. Коли подзвонила Богдану вранці, він був холодний.
«Богдане, нам треба поговорити. Ти попередив би мене, що ми житимемо у трійку? Я не була готова. Іванко зі мною не знаходить спільної мови, а ти мене не підтримуєш…»
«Підтримувати? Ти ж доросла людина! Не впоралась — твої проблеми. Провалила перевірку».
«Яку перевірку?» — остовпіла я.
«На міцність! Ти втекла. Отже, ти мені не підходиш. Тобі подобалась моя квартира і гроші, а не я. Ти — егоїстка!»
«Я?! Та це твоя колишня егоїстка, раз кинула сина! А ти мені навіть не сказав! Я не була готова бути матір’ю!»
«Іди геть», — сухо відрізав він.
Я міцно стиснула зуби, зібрала речі і вийшла.
І знаєш? Не шкодую. Я зрозуміла, що не повинна нікому доводити свою цінність, особливо тому, хто зробив із любові експеримент.
Я все ще вірю у сім’ю, але тепер знаю точно: не дозволю більше нікому без мого відома змінювати моє життя. Чоловік з дитиною — не вирок. Але чоловік, який приховує правду — точно не мій.
