Вражаюча ревність: чи вірна мені моя дружина? Чи я втрачаю її…
Мене звати Андрій, і я звертаюся не просто до вас, а, можливо, до тих, хто колись теж через це пройшов. Я не шукаю співчуття, не потребую осудження — просто хочу висловитися. Бо вже не можу мовчати. Вже не можу впоратися з цим сам.
Мою дружину звати Оксана. Ми разом майже шістнадцять років. Офіційно одружені — п’ятнадцять. У нас двоє дітей — син і дочка. Ми збудували наш дім під Києвом, працюємо, виховуємо дітей, іноді їздимо на відпочинок на море — все, як у всіх. З вигляду — щаслива сім’я. Але я більше не можу спокійно спати вночі, бо мене тисне… ревність.
Я все ще люблю Оксану, як тоді, в день нашого весілля. Навіть більше. Бо тепер я знаю, якою вона є у повсякденності, у складних життєвих ситуаціях. Я бачив її втомленою, хворою, розпатланою, засмученою — і все одно вважаю її найкрасивішою жінкою у світі. Іноді, коли вона виходить на роботу, я все ще нишком милуюсь, як вона збирається — як вибирає сережки, як гладає рукою спідницю. Мені приємно до тремтіння бути її чоловіком. Я все ще приношу їй каву зранку і залишаю записки на дзеркалі у ванній.
Але саме через цю любов я починаю згорати зсередини. Бо боюся. Боюся втратити її. Боюся, що одного разу вона повернеться додому не до мене. Боюся, що хтось інший змусить її сміятися так, як раніше сміялася зі мною.
Мої страхи не взялися з нізвідки. Вони підкріплені історіями, які я чую щодня на роботі. Чоловіки, які сміються у курилці, розповідаючи, як їздили з “дівчатами” у відрядження. Як їхні дружини нічого не знають. Як легко все можна приховати. А один з них, не соромлячись, сказав мені у вічі: “Ти що, віріш, що твоя теж така вірна? Зараз усі такі… ”
Після таких розмов я почав зауважувати кожну деталь. Раніше Оксана могла годинами ходити у піжамі, а тепер — наносить легкий макіяж навіть перед походом до крамниці. Раніше приходила додому о шостій — тепер дзвонить, що затримується через “новий проект”. Раніше ділилася кожним днем — тепер каже коротко: “Все нормально”. Вона завжди любила порядок, але тепер у її гардеробі з’явилося кілька явно “не для роботи” суконь. Нові парфуми. Новий рум’янець на щоках. Чи я все це собі вигадую?
Я став ловити себе на думці, що хочу перевірити її телефон. Встановити на її машину GPS. Подзвонити в офіс і дізнатися, чи справді вона там. Або несподівано приїхати до неї на роботу, ніби випадково. Постояти біля входу, подивитися, з ким вона виходить на обід. Чи не один і той самий чоловік поруч? Чи не надто він галантний? Але потім я зупиняюся — а якщо вона побачить? А якщо я помиляюся? А якщо це все у моїй голові? Як я тоді поясню свою поведінку?
Але ці думки з’їдають мене. Що вечора я чекаю, прислухаючись до кожного кроку за дверима. Кожне запізнення — як удар у серце. Я не можу задати їй пряме запитання — боюся, що якщо спитаю, почую правду. А якщо вона скаже “ні” — повірю?
Я сам себе не впізнаю. Я завжди був впевненим чоловіком. Ніколи не шпигував, не влаштовував сцен. Але тепер я розриваюся між любов’ю і параноєю. Я не хочу зруйнувати наш шлюб своєю підозрілістю. Але я і не можу більше жити, ніби не помічаю, що щось змінюється.
Я знаю, що ревність — це хвороба. Але що робити, якщо вона стає хронічною? Я щиро не хочу її втрачати. Я хочу бути з нею, просинатися поруч, зростати разом, старіти поруч. Я хочу довіряти. Але не знаю, як.
Якщо ти читаєш це — людина, яка теж колись відчувала, що земля йде з-під ніг, — скажи: що мені робити? Чи варто поговорити з нею чесно, ризикуючи почути найстрашніше? Або промовчати і просто бути поруч, сподіваючись, що буря вщухне?
Я більше не справляюся. Я тону в своїй ревнощах. І не знаю, як вибратися.
