До свого шістдесятиріччя я готувалася з особливим хвилюванням. Довгі тижні продумувала кожну дрібницю: склала меню, закупила продукти, заздалегідь приготувала улюблені страви родини — голубці, запечене м’ясо, кілька видів салатів, закуски й, звичайно, домашній торт. Хотілося, щоб усе було ідеально, щоб діти, онуки, рідні зібралися за одним столом і разом відсвяткували мій ювілей.
Живу я у Львові разом із молодшою донькою Олесею, якій уже тридцять, але, на жаль, вона досі не зустріла своєї долі. Старший син Ігор — дорослий чоловік, йому сорок, він давно одружений з Марічкою, і у них росте чудова донечка, моя онука Даринка.
Я завчасно попередила всіх, що свято буде в суботу. Навмисне обрала вихідний, щоб нікому не довелося змінювати плани. Усі обіцяли прийти. Я мріяла, як ми сидітимемо за накритим столом, сміятимемося, згадуватимемо минуле.
Але в той день ніхто не прийшов.
Я набирала номер Ігоря знову і знову — без відповіді. Телефон мовчав. З кожною хвилиною серце стискалося все більше. Замість радості й привітань я провела вечір у сльозах. Мені було болісно дивитися на святковий стіл, на торт, який так старанно прикрашала. Все видавалося марним.
Олеся весь вечір була поруч, намагалася мене втішити. Лише завдяки їй я не зламалася остаточно.
Наступного ранку я не витримала. Зібрала рештки святкових страв і поїхала до сина сама. В голові крутилася лише одна думка: раптом щось трапилося?
Коли я подзвонила у двері, мені відчинила Марічка. Вона була в домашньому, з сонним виглядом, і на її обличчі не було й натяку на радість.
— А ви навіщо приїхали? — без привітання запитала вона.
Я зайшла в квартиру. Ігор ще спав. За кілька хвилин він з’явився на кухні, похмурий, мовчки поставив чайник.
Я не стала ходити навколо дошки:
— Чому ви вчора не прийшли? Чому навіть не взяли трубку?
Син мовчав. Замість нього заговорила Марічка. І її слова стали для мене другим ударом.
Вона заявила, що всі ці роки таїла образи: нібито я подарувала їм маленьку однокімнатну квартиру, а собі залишила простору трикімнатну. Що їм, мовляв, не вистачає місця, що через це вони не можуть народити другу дитину.
Я стояла й слухала, не вірячи своїм вухам.
Спогади нахлинули хвилею. Після смерті чоловіка я залишилася сама з двома дітьми. Батьки допомогли купити “трішку”. Я тягла все сама — навчання дітей, їхні гуртки, хвороби, підліткові бунти. Коли Ігор привів до дому Марічку, я не виставила їх, а зробила все для їхнього комфорту: віддала їм одну кімнату, Олесі — іншу, а сама перебралася в прохідну.
Коли через сім років народилася Даринка, я майже сама доглядала за онукою — годувала, гуляла, вночі вставала.
Потім померла свекруха, з якою я мало спілкувалася. І несподівано залишила мені в спадок занедбану “однушку”. Я зробила там ремонт за свої заощадження — і подарувала їй синові та невістці, щоб у них була своя оселя.
Я думала, що зробила правильно. Що, віддавши їм квартиру, я подарувала їм свободу.
А насправді виявилося, що я зробила замало.
Я пішла від них, не попрощавшись. Їхала додому із грудком у горлі. У вухах дзвеніли слова Марічки. У серці пульсував біль.
Як так вийшло? Чому доброту сприймають як належне? Чому найближчі люди можуть зрадити й знецінити все, що ти для них зробив?
Тепер я багато зрозуміла.
Не можна все життя лише віддавати, жертвуючи собою в надії на подяку. Її може й не бути.
Люди звикають до хорошого і починають вимагати більше. А коли не отримують бажаного — звинувачують.
Ввечері я сіла за стіл, де ще вчора чекав гостей святковий торт. Наливши собі чашку чаю, я глянула у вікно на тихий осінній Львів.
І раптом відчула дивне полегшення.
Більше я нікому нічого не винна.
Не маю пояснювати.
Не маю доводити свою любов.
Не маю віддавати останні сили в обмін на мовчання й образи.
Тепер настав час подумати про себе.
І я це зроблю.
