А чого це телефон мовчить цілий вечір? Може, у селі знову “Київстар” лагодять? Чи, може, вони плутають дати? Андрію, це ж не звичайний день народження, а сорокаріччя! Кругла дата, як не як, Марічка вертіла келих з червоним вином, кидала тривожний погляд на чорний екран смартфона, що тулився на вишитій скатертині.
Андрій, її чоловік, ковтав повітря разом із качкою по-домашньому. Жував так старанно, ніби розраховував відстрочити неминуче. В кімнаті горіли свічки, десь тихо нашіптував “Океан Ельзи”, пахло ялинкою та мандаринами Марічка народилася в грудні, перед святами. Стіл ломився від традиційних смаколиків, які вона крутила з дві доби, сподіваючись, що бодай зателефонують родичі чоловіка, якщо вже не завітають.
Марічко, ти ж знаєш маму, нарешті невпевнено промовив Андрій, відклавши виделку. У неї, може, тиск піднявся, або на дачі зависла… чи там з помідорами своїми… хоча які помідори взимку? Коротше, забула вона, вік дається взнаки. А Христинка… ну, у неї ж “звіт”, як завжди.
У Христинки “звіт” цілий рік, якщо справа торкається мене, гірко всміхнулася Марічка. Але як треба доглянути племінників або підкинути гривень до авансу зразу телефонує, ще й пять сторіс підряд надішле.
Марічка встала з-за стола і підійшла до вікна. За склом вальсували здоровенні сніжинки. Сорок. Ніби межа: час зупинитись і підрахувати, що маєш. Результати цього вечора були, мяко кажучи, такі собі: родина чоловіка, якій вона п’ятнадцять років безкоштовно готувала, возила, вислуховувала і латала сімейні драми, раптом трасувала її зі свого календаря.
Не засмучуйся, Андрій підійшов, ніжно обійнявши за плечі. Головне ми разом. Я ж тебе привітав. І ото сертифікат у спа-салон, про який ти марила, подарував!
Подарунок був шикарний якраз про такий мріяла. Андрій дійсно її любив, але його характер був із пуху: ні протистояти суворій мамі Олені Іванівні, ні витримати натиск сестрички Христини він не міг. Обирав позицію страуса в кукурудзі ховав голову й чекав, що буря пройде сама собою.
Я не сердита, Андрію, промовила Марічка, дивлячись у своє відбиття, я висновки роблю.
Ці висновки, якщо чесно, вже давно напрошувались. Марічка згадала, як рік тому сама організовувала ювілей Олени Іванівни: шістдесят пять. Взяла відгул, знайшла ресторан, вмовила на знижку, спекла домашній торт у два яруси (“аби не тянуть пенсію свекрухи”), ночами кроїла фільм із сімейних фоток.
І що отримала? Кисле “дякую, крему можна було більше” та старий душ-гель, з цінничком “акція 2 по ціні 1” аж ніяк незнятим.
А Христинка? Для неї Марічка як термос: “Марічко, забери дітей з садочка, не встигаю з манікюру”, “Марічко, допоможеш мені курсову написати, ти ж у нас з головою”, “Марічко, позич сукню” А Марічка давала, допомагала, забирала. Думала: отак родина й будується, ось-ось і добро вернеться бумерангом.
Телефон так і не озвався ні того вечора, ні наступного дня. Жоден вайбер не вималював хоч якоїсь листівки-букета, якими так люблять “спамити” у святкових чатах.
Минув тиждень глухого мовчання. Марічка терпіла, цікаво було, коли ж згадають. Згадали рівно через сім днів.
На екрані висвітилась “Христинка”.
Привіт, імениннице! дзвінко залунала сестра чоловіка, ніби нічого не сталось. О, слухай! Ми з Юрком на ці вихідні хочемо гайнути у Львів, трохи розвіятись. Чи не глянула б ти за Грейсі? Вона ж тебе обожнює, а собачий готель зараз бере такі гроші жах просто!
Марічка застигла з телефоном, ліва рука в борошні, права на діжці.
Привіт, Христинко, повільно мовила вона. А нічого не хочеш мені сказати про минулий тиждень?
Ой, що там було? Ах, то це ж день народження твій був, га! Ну, прости! Кручусь, як білка. Не ображайся з минулим! Щастя-здоров’я, всього найкращого. Так що, Грейсі візьмеш? У пятницю ввечері підкинемо.
Грейсі була здоровенна, невихована лайка, яка минулого разу згризла Марічці нові чоботи й роздерла шпалери у коридорі.
Ні, сухо сказала Марічка.
Що “ні”? не второпала Христина.
Ні, я не візьму Грейсі.
У телефоні тиша. Така, що чути, як собака у дворі позіхає.
Як це не візьмеш? голос Христини став тоншим за мікрофон “Євробачення”. Марічко, ти що? Нам уже все проплачено! Завжди ж брала!
Завжди брала, більше не візьму. У мене свої плани. А готелі для собак теж не простаки працюють цілодобово.
Ти ображаєшся через якусь смішну дрібницю? Ой, дитячий садок! Сорок років жінці, а мадрується через листівку. Мамі розповім, як ти до нас ставишся.
Розповідай, спокійно відповіла Марічка і кинула слухавку.
Руки трохи тремтіли, але у грудях заквітла така полегкість, немов учора виграла джекпот у “Лото-Забаву”. Вперше сказала “ні” і небо не впало, і тесто у мисці потихеньку піднімалося під серветкою.
Увечері Андрій прийшов із роботи з виглядом підбитого голуба. Мабуть, мама й сестра вже влаштували йому “виховну раду”.
Марічко, мама дзвонила… Каже, Христина аж плаче, поїздка накривається. Може, візьмемо все-таки собаку? Ну скільки там тієї мороки
Марічка дивилася на чоловіка з довгою задумою.
Андрію, вони про мій ювілей забули. Не просто ДР. ЮВІЛЕЙ. Їм плювати. А Христина набрала тільки коли пес потрібен безкоштовно. Тобі не здається, що це гра в одну хвіртку?
Та, здається зітхнув Андрій, сідаючи. Але ж це родина
Саме так. Родина має поважати одна одну. А мене використали як безкоштовну служницю. Відсьогодні всьо більше так не буде.
Андрій промовчав, але собаку Марічці не підкинули. Христині довелося викласти кругленьку суму за собачий готель, а наступні два тижні Марічка була “персоною нон-грата”: на неї шипіли за спиною, обзивали “злопамятною скандалісткою”.
Проте наближався головний подія року у родині чоловіка 70-річчя Олени Іванівни.
Свекруха, жінка енергійна та любляча помпезність, вирішила зібрати всіх родичів. Святкування мало відбутися на дачі у тому самому будинку, який Андрій своїми руками будував цілих пять років.
Зазвичай такий сценарій: за два тижні до дати Олена Іванівна дзвонить Марічці, диктує список продуктів і меню, а Марічка і шеф-кухар, і закупник, тільки Андрій допомагає ящиками тягати та салати шинкувати. Головне, щоб “мама з Христиною могли навести красу”.
Дзвінок стався у середині січня.
Марічко, привіт! медовий голосок свекрухи, ніби Грейсі й не було ніколи. Як ви там? Не хворієте? Слухай, скоро ювілей! Треба все спланувати. Я тут списочок склала, слухай уважно! Три банки червоної ікри не з акції! Форелі з півкіла. Мяса на шашлики не менше десяти кіло, тільки шийку. Пять салатів…
Марічка помішувала каву і тримала телефон біля вуха, а ручка чемно лежала на столі.
Олено Іванівно, неспішно перебила вона на третій позиції списку, хто, власне, це все готуватиме?
Та, ну хто? Ми з тобою! Я наглядатиму, стояти довго не можу вени! А Христинка накриє, коли прибуде.
Боюсь, я не зможу. Тоді у мене плани. Приїду як гість саме на початок.
У трубці була така пауза, що, здається, Грейсі відчула незручність.
Плани? Які у тебе можуть бути плани важливіші? Ти що, з глузду зїхала, Марічко? Хто ж готуватиме я, стара жінка? Христина з манікюром хіба що селфі зробить у салаті…
То замовте кейтеринг. Або у ресторані модно й зручно. Все привезуть гаряче, ще й у банячках. Ми тільки смакуємо.
Кейтеринг?! Бачила ти ціни? Моя пенсія на це не розрахована! Та й домашнє смачніше. Марічко, годі вже бавитись у характер. Зустрічаємося у пятницю ввечері. Список Андрію в вайбер кину, бо ти така вже зайнята.
І кинула слухавку.
Увечері чоловік прийшов похмурий.
Марічко, мама влаштувала істерику Скинула список там десь на двадцять тисяч! Як бути?
Хочеш їдь. Купуй усе. Я попередила я на кухню не стану. Вона інших помічників нехай шукає.
Але це ж буде провал! Гості прийдуть, а на столі тільки мрії?! Вона мене задушить!
Андрію, згадай мій день народження. Порожній стіл? Ні, забитий стіл, але стільці порожні. Я два дні стояла на кухні сама. Тепер ваш хід.
Він крутився по квартирі, телефонував, радився, злився. Врешті, закупив їжу сам. А готувати не умів. Христина відмовилась “ламаю руки об картоплю? Та ні!”
І от субота, день ювілею.
Марічка прокинулась, скупалась, зробила собі каву в ліжко, намалювала стрілки. Вбралася у найдовшу й найгарнішу сукню темно-синю. Волосся укладене, настрій афродіта з Підгайців.
Андрій подзвонив пять разів: “Марічко, приїжджай, тут капець, мама репетує, шашлик не замариновано, олівє ще росте у городі!”
Я о 14:00, як у запрошенні, спокійно відповідала Марічка.
Вона викликала таксі класу “преміум”, по дорозі купила охайний букет хризантем, зайшла в магазин подарунків.
На дачі вже стояли машини гостей. У вікнах замість веселощів істерика, брязкіт каструль.
Входить Марічка і тут тобі театр абсурду. Олена Іванівна, розпанахана у халаті й бігуді, червоніє біля плити. Христина, у сукні й фартушку, з обуренням мичить до банки з горошком. Андрій, як шахтар, махає руками біля мангалу.
Гості сидять, мовчаки, за порожнім столом із пляшкою води.
О, з’явилася! заходиться свекруха. Подивіться на неї! Принцеса! Тут усі на ногах, а вона як на подіумі! Совість маєш?
Гарного дня, Олено Іванівно! Марічка посміхається, вручає букет і коробочку. Вітаю з ювілеєм, здоров’я вам і радості!
Це що? мимо квітів до кухні. На кухню марш! Там картопля не чищена, салати не рубані! Люди голодні!
Олено Іванівно, я тут гість, промовила Марічка так, що всі почули. Я ж попередила. Приїхала вітати, не куховарити. Ви ж самі сказали, що справитесь.
Ой, та ти аж перехопило дух у свекрухи.
Марічко, ти зовсім? Я ніготь зламала через тебе! випросталася Христина. На плиту негайно! Тут форс-мажор!
Христинко, це ж мамин ювілей. От і допомагай мамі. Я невістка, чужа, як ви казали, коли мова про спадщину чи поїздку на море.
Марічка йде в залу, сідає зі всіма.
Доброго дня. Погода файна, правда? Шкода, закуски ще нема. Але певна, іменинниця щось приготує.
Тут Андрій вбігає, закіптюжений.
Шашлик згорів, сумно. Я увесь до Вайбера, і готово.
Усі мовчать. Олена Іванівна сідає і хапається за серце не театрально, а реально.
Це все через неї! на Марічку. Спеціально не приїхала, аби ганьбити мене! Я її підносила, а вона
Олено Іванівно, встає Марічка. Я нікому не заважала. Просто зробила, як ви торік: забули мій ювілей отримали так само. Я не комбайн. Відтепер мені теж приємно святкувати. Відкрийте подарунок.
У коробці календар із котиками. Дешевий, простий.
Що це?
Календар. Там усі дні народження родини позначено червоним. І мій не забудете. Це вам у відповідь: ви мені душ-гель з “АТБ”, я вам календар. По-чесному.
Тут дядько Микола хмикнув, а тітка Люба хихотнула: “Правду каже!”
Свекруха загарчала, свято було добряче зіпсовано: на столі ковбаса ріжками, шпроти у банці, відро горошку. Гарячого немає. Гості журяться, пють горілку без закуски і перемовляються.
За годину Марічка викликає таксі.
Я піду. Тут якось не по-святковому.
Ти мене підставила, шепоче Андрій. Мама не пробачить.
От тепер зрозумів, скільки моя робота коштує. Хочеш їсти вдома приїдеш. Я піцу замовлю по-людськи.
Вона поїхала.
У родині буря тривала місяць. Олені Іванівні соромно, а Христина ображена. Але сталося диво: Андрій перестав виправдовуватись. Після того цирку він побачив різницю між своїм домом, де тепло завдяки Марічці, й домом матері, де без неї одні клопоти.
Через місяць Андрій прийшов додому з величезним букетом троянд. Не в свято, а посеред середи.
Це тобі. А ще на травневі до батьків не їдемо картоплярити, а їдемо в санаторій! Я путівки купив.
А картопля?
Купимо на базарі, впевнено. І любов рідних теж більше не заробляємо власним харчем.
Свекруха й Христина ще довго набурмосені. Але на 8 Березня від сестри прилітає смс: “Зі святом, Марічко! Нехай весна буде радісною!” і тюльпанчик.
Маленька перемога. В ідеальних друзів не зійшлись, наречену не полюбили зненацька. Але зрозуміли головне: кататися на шиї Марічки більше не вийде. Крамничка закрита. Відчиняється лише ключем поваги і памяті про чужі свята.
А календар із котиками, як потім Андрій розповів, висить у свекрухи на найпомітнішому місці. І дата народження Марічки жирним червоним кружечком. Про всяк випадок.
Знайоме? То підпишіться, вподобайте й розкажіть у коментах, як “забували” про ваше свято колись ваші родичі і що було далі!
