— Дітей своїх на розкладачки покладеш. Вони молоді, кістки гнучкі. А Руслану потрібне нормальне ліжко, у нього спина, — заявляє Інга біля воріт бази відпочинку замість «здрастуйте».
— І не роби такого обличчя, Оксан. Мама сказала, будиночок великий.
Я повільно опускаю руки на кермо і дивлюся крізь лобове скло.
Ми з чоловіком і дітьми приїжджаємо на базу відпочинку біля лісового озера.
Тихе місце, дерев’яний будиночок на чотирьох, оплачений мною ще два місяці тому. Довгоочікуваний перепочинок, виборений у робочих графіків.
І ось зараз біля різьблених воріт бази, загороджуючи прохід, стоїть циганський табір у мініатюрі.
Інга, сестра мого Павла, переможно спирається на неосяжну валізу.
Поруч переступає з ноги на ногу її чоловік Руслан, озброєний пакетом вугілля й упаковкою дешевих сосисок «Червона ціна».
Трохи осторонь, наче генерал, що приймає парад, височіє моя свекруха, Раїса Миколаївна.
Вінцем цієї композиції слугують двоє дітей Інги, які вже лупцюють одне одного отруйно-жовтою дволітровою пляшкою лимонаду, здатного розчинити іржу.
Як казав Неро Вульф, якщо вам здається, що вас намагаються обдурити, значить, вас уже обдурили.
Ми виходимо з машини. Поки ми з Павлом витягуємо сумки з багажника, Інга вже встигає підійти до моїх дітей і повідомити:
— Ви ж не маленькі, на розкладачках нормально, зате дядько Руслан спину не зірве.
— Який приємний сюрприз, — рівним голосом промовляю я. — А ми начебто нікого не чекали.
— Ой, Оксанко, ну ми ж родина! — тут же вступає Раїса Миколаївна, роблячи крок уперед і майстерно вмикаючи режим «свята простота». — Я як дізналася, що ви на природу їдете, одразу Інгусі зателефонувала. Що ми, в задушливому місті сидітимемо, поки ви тут киснем дихаєте? Разом веселіше!
— Будиночок на чотирьох, Раїсо Миколаївно, — спокійно парую я, відчуваючи, як всередині стискається холодна, розважлива пружина. Жодних істерик. Тільки спостереження.
— Я вже все вирішила, — безапеляційно заявляє Інга з таким виглядом, ніби мій оплачений будиночок був не бронею, а чернеткою її планів.
Поправляючи пляжну капелюх розміром із супутникову тарілку, вона додає:
— Мама ляже в спальні, їй спокій потрібен. Ми з Русланом на дивані у вітальні. Ну а ви з Павлом і дітьми якось розміститеся.
Поведінка рідні нагадує навалу сарани: вона не просить дозволу, а просто прилітає й починає жерти твої посіви.
Зі скляних дверей адміністрації виходить миловидна дівчина з планшетом.
— Здрастуйте! Ви Оксана? — усміхається вона мені. — Бронь на ваше ім’я. А це, я так розумію, ваш сюрприз?
Дівчина переводить погляд на Інгу.
— Так-так, це ми! — радісно киває зовиця. — Оксано, я трохи поклопоталася, щоб тобі клопоту менше було. Я баню на два вечори замовила, бо що ми, як не рідні. І меню скоригувала. Твій шашлик — це добре, але я додала ще форель на грилі й дорогу нарізку.
— Інга телефонувала вранці й залишила заявку на баню та меню, — чемно пояснює адміністраторка, дивлячись на мене. — Але бронь оформлена на вас, тому без вашого підтвердження ми нічого не проводимо.
Щедрість за чужий рахунок — найшвидший спосіб уславитися меценатом.
— Чудова ініціатива, Інго, — я усміхаюся так ласкаво, що Павло поруч напружується. Він знає цю усмішку. Зазвичай після неї хтось втрачає ілюзії.
— Якщо підтверджуєте, то з урахуванням доплати за трьох додаткових гостей, розкладачки, баню та спецзамовлення по кухні, з вас ще дванадцять тисяч гривень, — діловито повідомляє адміністраторка.
Інга граціозно веде плечем і виразно дивиться на мене.
Раїса Миколаївна складає руки на грудях, очікуючи, коли я покірно дістану гаманець.
Парадокс родинних зв’язків: чим міцніші обійми при зустрічі, тим глибше лізуть у твою кишеню.
— Дівчино, — я повертаюся до адміністраторки, і мій голос стає холодним і твердим. — Підтверджую тільки свою бронь. Вона повністю оплачена. Нас четверо.
Я роблю паузу, дивлячись у розгублені очі зовиці.
— А ось ці чудові люди — це окрема компанія. Оформіть, будь ласка, їхнє проживання, форель, баню та дорогу нарізку окремим чеком. На ім’я Інги.
Усі замовкають. Настільки глухо, що чутно, як у лісі стукає дятел.
— Оксано, ти що? — голос Інги жалібно зривається. Капелюх з’їхала набакир. — У нас грошей тільки на бензин і морозиво! Ми ж у гості приїхали!
— Значить, у вас не відпустка, Інго. У вас прогулянка до воріт, — карбую я. — У гості приходять із запрошенням. І з тортом. А ви приїхали на чуже свято з пакетом паперових сосисок і апетитом на тридцять тисяч.
— Оксано! Як тобі не соромно! — верещить Раїса Миколаївна, багряніючи. — Ми ж родина! Рідня! Павле, чому ти мовчиш?! Твою матір і сестру на вулицю виставляють!
Павло робить крок уперед. Він не кричить, але в його тоні дзвенить метал.
— Родина, мамо, це ті, хто поважає чужі кордони. Оксана пахала пів року, щоб організувати цей відпочинок для нас і дітей. Ви приїхали без запрошення, спробували зігнати моїх дітей на розкладачки й повісити на мою дружину рахунок за свої делікатеси. Це не родина. Це спроба взяти нас на абордаж.
— Та я… та ми хотіли сюрприз зробити! Павле, ну ви ж самі благали нас приїхати! — намагається вивернутися Інга. Виправдання сиплються з неї, як пух із дірявої подушки.
— Руслане, — Павло переводить важкий погляд на зятя. — Щодо «благали приїхати» — це окремий вид туризму. Називається «сам себе запросив».
Обличчя Руслана витягується. Він дивиться на свій сирітський пакет із вугіллям, потім на дружину.
— Я б, може, й не поїхав, — бурчить Руслан. — Ти сказала, Павло нас сам покликав і все вже оплачено.
Ілюзія руйнується остаточно. Нахабство провалюється на очах у всіх.
Руслан мовчки розвертається й прямує до своєї машини, навіть не спробувавши допомогти дружині з її неосяжною валізою.
Діти Інги перестають битися пляшкою й уперше за весь час завмирають, мовчки дивлячись на матір.
А Раїса Миколаївна, яка так бадьоро віщала про «родину», раптом різко розвертається до машини, вдаючи, що з великим інтересом вивчає сосни. Оплачувати цей банкет із власної пенсії вона явно не збирається.
— Якщо передумаєте, вільний будиночок є, — спокійно каже адміністраторка в спину розгубленій Інзі. — Передоплата сто відсотків.
Ми йдемо охайною доріжкою до нашого будиночка.
За спиною грюкають дверцята машини, надривно реве мотор. Я глибоко вдихаю чисте лісове повітря.
Біля ґанку Павло обіймає мене за плечі й притискає до себе.
— Знаєш, — усміхається він. — А чудовий відпочинок виходить.
— Ще б пак, — я усміхаюся, дивлячись, як наші діти з радісним вереском біжать до озера. — Ходімо, чоловіче. На нас чекає законний спокій.
А за парканом, ковтаючи пил чужого свята, їде табір, який назавжди засвоїв одне просте правило: у цій родині чужий комфорт більше не оплачується дитячими ліжками й моєю карткою.
