Оце ми сіли поговорили й вирішили: чого ж те ваше обійстя на Поліссі просто так стоїть, самотньо мерзне? Ми б на зимові свята приїхали туди із дітлахами. Тихий ліс, санки, піч натоплено рай якийсь. Ти, Дарусю, все рівно весь час на роботі пропадаєш, а Михасю треба відпочити, хоча йому більше вилежатися хочеться. Отож, ключі давай ми завтра самого світанку вже на порозі, голос Степаниди, сестри чоловіка, був гучний і безсоромний, аж ложки в кухні бриніли.
Дарина витирала тарілку рушничком і зупинилася, дивуючись від такого нахабства. Родина Михайла не раз показувала свій норов, але цього разу все відчувалося якось особливо неприродно мов би зіткано зі снів, де брати твій будинок без дозволу так само просто, як забрати хмару з неба.
Стьопо, з ким це ви порадились? сказала Дарина повільно і холодно, старанно стримуючи тремтіння, що роїлося в грудях. Це ж не парк відпочинку, не санаторій це наш дім із Михайлом, який ми самі зводили.
Та не ний ти! відказала Стьопа, черевно очевидно пережовуючи мандаринку. Михайло мамі казав, що ви будете дома новорічне кіно дивитись, місця ж там хоч гусей женуть, два поверхи! Ми тихенько побудемо, якщо приїдете. Але краще не їдьте в нас своя компанія, шумна: знайомі Грицька візьмуть гітару, мясо, горілку… Ну тобі б із книжками нудно було б.
Два рядки і сталася перед Дариною химерна мозаїка: весела юрба, гучний Грицько з шансоном та самогонкою, підлітки-недоторкані, що не визнають жодних “не можна”, і маленьке, затягнуте туманом забуття подвіря, в яке вона вкладала всі свої річні премії й бабусині заощадження.
Стьопо, ні, тихо, твердо прорекла Дарина. Я ключі не дам. На обійсті треба з опаленням братися обережно там агрегати примхливі, септик вередує. Я не дозволю гурту незнайомих топтати наш поріг.
Ми незнайомі? зойкнула з сестринин бік, мовби скрипнула дверна клямка у зачиненій хаті. Сестра твого Михайла, то вже значить не рідна? Я зараз усім розкажу, як ти родину в шию женеш!
Трубка затріщала гудками. Дарина злякано відклала телефон в миску з гілками хвої. Холод підступав до пальців. Вона знала це ще тільки перша ластівка, скоро з фронту заявиться “артилерія” в образі Параски Антонівни, свекрухи.
Минуло кілька хвилин, за які закипів чайник, і на кухню зайшов Михайло. Почав щось обережно, ніяково: мовляв, “Дарцю, може не треба так різко? Стьопа, хоч і має свій характер, але все ж родина…” Боявся, що кривду на серце покладуть.
Але очі Дарини світилися не поступкою у них клубочилася стомлена сталість. Михайле, памятаєш минулу Трійцю? шепотіла вона. Їхній “скромний” шашлик обернувся поламаною грушею, татова памятка, пропаленою плиткою, заваленими фільтрами в посудомийці від купи немитих тарілок та зламаною підлогою А ще вибитими бутонами півоній у клумбі. Все повториться, бо в їхньому “обережно” немає місця дбайливості. Чому я маю вкотре це чути?
У відповідь лише тиша та Михайлові відведені очі.
Вечір минув у тиші з відтінком облоги. Він включав телевізор, та згодом і вимкнув пішов до спальні. Вона залишилася в кухні, потроху дрімаючи над чаєм, марила, як сама зчищала жолуді з даху дому в тому, що був більше, ніж дача.
Тоді ж, ще весною, купили дідівську хату на Поліссі: крихітну, зі старими дошками, але душевно рідну. Далі ні відпустки, ні обновок: усе йшло на ремонт. Щоб затишно було, щоб пахло димом із печі й травою із двору. Для Дарини це місце як укрита місячними снігами молитва, для родини Михайла безкоштовна турбаза.
На світанні голосний дзвінок у двері. Дарина до вічка. За дверима Параска Антонівна, поважна, у картузі з каракуля, важкий целофановий пакет із смугастою рибиною ледь не протикав поділ шуби.
Відчиняй, Дарисю, маю справу! прогримів її голос, від якого у кота шерсть дибом.
Параска Антонівна ввійшла так, наче ту хату давно ділила з домовиками. Михайло руками прийняв шубу і враз зблід: не чекав такого навали.
Мамо! А Ви…
Тепер і до рідного сина по погодженню? пирхнула та, грюкаючи торбами. Чаю став ще, серце з вами за день так розбилось, що аж валида у термосі довелось брати.
На кухні вона розгорнула свою армію: Чого ж ти, Дарисю, родину відганяєш, ніби чужих? Ключиками послуж, хай дітки в лісі дихнуть у них ремонт, надривалась, жадібно сьорбаючи чай. Це ж не палац, з двома кватирками!
Отож ні палац, а трудом набуте обійстя, відрізала Дарина. Стільки сил і грошей віддала Після вашого останнього перебування дотепер чорний дим з рушників не вимила, хоча просила не палити у хаті
Подумаєш, подиміли, крикнула свекруха, махаючи пальцями, як карпатська знахарка. Провітриш! Дарино, ти про речі все, а про людей забуваєш! У гроб дачу не забереш, це правда!
Мамо, Дарина з душею все робила несміливо схилився Михайло.
Помовч! рубонула та. Жінка керує, а мати мерзне?! Грицька, до речі, День народження третій січня, гості зібрались, мясо купили. Ви нас осоромите, чи що мені, всім дзвонити?
Не мої це клопоти, відповіла Дарина. Коли запрошують у чужий дім без дозволу це вже не свято, а вторгнення.
Свекруха почервоніла, загарчала, підстрибнула зі стільця:
Ключі давай! Я все донесу Стьопі! Ти хазяйка, чи хто?!
Михайло мовчав, згорбившись, думав про те, як минулого разу лагодив ганок. Мамо, ключі у Дарини. Можливо, ми самі поїдемо
Брехня! гаркнула Параска Антонівна в розпачі. Щоб ключі завтра були на столі, самі не віддасте прокляну той дім!
Грюкнула дверима й у всій хаті настала відчутна тиша, як після хуртовини.
Ти не віддаси? прошепотів крізь сльози Михайло.
Не віддам, твердо зиркнула Дарина. Навпаки. Завтра їдемо самі. Твоя Стьопа і в димар залізе, якщо вирішить, що так треба. Тільки якщо ми вже там, не посміє.
Виїхали досвіта, коли місто ще спало медовим передноворічним сном, вулицями танцювали жовті ліхтарі та слизьким асфальтом тікали тіні старих рундуків. Дорога тягнулась, мов у мареві за шибками промелькали приспані сосни і засніжений степ з втраченою на горизонті хатинкою.
Підїхали до дворика хвіртку замело, дім заіскрився золотом сонця. Дарина глибоко вдихнула мороз тут вона була вдома, без вторгнень, без чужих голосів. Увімкнула котел, розклала мандарини на вікні, повісила гірлянду із засушених яблук. Михайло чистив сніг, мов у дитинстві, коли ще не було тяжких родинних суперечок.
Усе змінилось о третій. Гуркіт, дикий клаксони як у ірреальному сні з люпіновим світлом. Дві машини стара Волга Грицька, поруч сіра Ланос, із салону сиплеться гурт: Стьопа, Грицько, діти в яскравих шапках, якась жінка із гігантським псом. Попереду Параска Антонівна, наче памятник боротьби всіх матерів.
Дарко! Відчиняй родина прибула, видихав Грицько, і весь світ за огорожею дослухав цей звук.
Дарина мовчки підійшла до Михайла, стиха: Скажи, що таке гостинність, коли йдуть із псом по клумбі й навіть не перепрошують?
Заграла різка, марева тиша. Гості, звиклі до шахрайства й несподіваних здибанок, спантеличені застигли в дверях реальності.
Ви точно нас не впустите? голос Параски став тонким, мов дріт у завивці морозу.
Дарко, вони вже тут Михайлів погляд був благальний мов у кошеняти за дощем.
А от і ні, Михайле, Дарина говорила твердо, як вітер над Дніпром. Відкриєш їм ворота все завалять. Пес мої туї витопче, діти зірвуть штори, Стьопа зварить борщ у моїй каструлі, а Грицько накурить у каміні. Ти цього хочеш? Залишайся зі мною чи відкривай шабаш.
І тут стало ясно, що день і ніч змішались у новий сенс. Михайло згадав, як минулого разу мив килими три дні, як хотів просто мовчки попити каву під ніжний тріск каміна а не слідкувати за Грицьком із пляшкою.
Він підвівся, заглянув у вічі матері й Стьопі. Мамо, Стьопо, Дарина права. Тут наше. Їдьте.
Що?! прокотилося подвірям.
Що чули. Я більше не дозволю балагану. За вашим прикладом все тут стане руїною.
Грицько мов чортилася, пробував відірвати засув, але Михайло з ополонком стояв, мов у казці-косі.
Ідіть з Богом, поки я не викликав поліцію тут охорона дільниці. Посторонніх не терпимо, жорстко завершила Дарина.
Стьопа з лютою образою, Грицько з пляшкою, діти зі сніжками всі повернули в інший, темніший світ. Параска в машині сиділа ображено, гордовито, лише її риба визирала з торби як тінь минулого свята.
Ворота зачинилися. Біля туї лишився жовтий сніг.
Михайло вклав лопату у сніг, упав на східці, обличчя закрив руками: Господи, викинув рідню
Дарина сіла поряд, міцно обняла. Михайле, це не сором. Це розмежування гідності. Нарешті ти зберіг наш простір, не клан, що тільки вимагає, а нас із тобою.
Вона не пробачить
Тільки до наступного прохання про допомогу: як щось зламається чи грошей не вистачатиме. Але тепер вони знають тут кордон. Не переступлять без запрошення.
Вони увійшли в хату. Дарина задернула фіранки, відгородила їхній крихітний світ від холоду й крику. Ввечері обидва сиділи біля печі, мовчали але то була мовчанка єдності, не образи.
Три дні тиша, піч, книги, прогулянки лісом, аромат мясця на вогні (на двох!) і порожні телефони. 3 січня сенсація: фото від Стьопи обшарпаний сарай, буржуйка, ящики з дешевою горілкою і розмиті пяні обличчя. Підпис: “І без вас гуляємо, не журіться!”.
Дарина глянула й відчула полегшення: нема чого заздрити. Поряд Михайло заснув із книжкою, чистий, спокійний, рідний.
Тиждень потому, повернувшись до міста, почули дзвінок від Параски Антонівни. Голос був ображено-простуджений, але вона вже просила відвезти її до лікарні, про обійстя ні слова. Границя втрималась. Сварки ще траплялись, та фортеця залишалась цілою.
Дарина нарешті збагнула: іноді треба бути поганою для всіх, щоб лишитись доброю для себе. Ключі від обійстя тепер не в тумбі, а під замком у сейфі. На всяк випадок.
