В кухні пахло смаженою картоплею з цибулею, свічки на столі мерехтіли затишним світлом, а Оксана підправляла серветку, з хвилюванням чекаючи на чоловіка. Сьогодні вона особливо старалася — скоро Новий рік, і хотілося, щоб вечір був особливим. Але Тарас запізнювався — аж на дві години. Усе охололо, навіть її серце трохи замерзло. Та коли він нарешті відчинив двері, вона з радістю кинулася йому назустріч — адже коханий повернувся.
Вони мовчки сіли за стіл. Оксана посміхалася в очікуванні, а Тарас беземоційно ворошив виделкою в тарілці. Раптом він поклав прилад і, не дивлячись на неї, кинув:
— М’ясо знову сухе. Та й взагалі… Я йду. У мене інша жінка. І давно. Не кохаю тебе, розумієш? Може, і ніколи не кохав. Не знаю, навіщо ми одружилися.
Слова били, як батог. Оксана не могла вимовити й слова, завмерла з шматком того самого м’яса у роті. Сім років шлюбу — і ось так, за одну вечерю, все перекреслено.
— А як же я, Тарасе? — прошепотіла вона. — Що мені тепер робити?
— Жити. Ти молода, ще когось зустрінеш. Дітей у нас нема — отже, ніщо не тримає. А Марія, до якої я йду, чудова. Старша за мене, з донечкою, яку я люблю, як рідну. Вона називає мене татом. І готує, доречі, краще…
Він говорив це спокійно, наче про плани на вихідні. Квартира, мовляв, нехай залишається їй — він не такий вже підлець. Авто забере — кредит його. Усе чесно. Навіть додав:
— З наступаючим, Оксанко. Хай у новому році тобі щаститиме.
З цими словами Тарас пішов, залишивши після себе лише запах улюбленого парфуму — і тишу.
Марія… Дівчинка, яка називає його татом… Боже, як же боляче.
Оксана сіла у крісло й втупилася в одну точку. На підлокітнику лежала його футболка. Та сама, в якій він часто спав. Вона притиснула її до обличчя й заплакала. Тихо, гірко, як плачуть, коли руйнується не просто кохання — а ціле життя.
Але ранок приніс рішучість. Футболка полетіла у смітник. Вона витерла сльози, підвелася й прошепотіла: «Досить. Я не зламаюся».
Корпоратив вона проігнорувала — не до веселощів. Колеги співчували, особливо бухгалтерка Ганна, якій вона за нерозсудом усе розповіла. Жалість була гіршою за біль.
Мати, дізнавшись, лише зітхнула:
— Може, повернеться? Пробач, Оксанко, буває…
— Не хочу, мамо. Він мене не кохав. А я… Напевно, й не знала, що таке кохання.
— Приїжджай до нас на свята…
— Ні. Хочу бути сама. Звикати.
31 грудня Оксана купила мандарини, салати, шампанське, баночку ікри. НВони зустріли Новий рік разом, а куранти пролунали надворі, немов дзвони долі, що обіцяли щастя.
