У кухні пахло печеною картоплею з м’ясом, свічки на столі м’яко світили, а Оксана поправляла скатерку, чекаючи чоловіка з нетерпінням. Сьогодні вона особливо старалася — напередодні Нового року хотілося, щоб вечір був особливим. Але Тарас запізнювався — цілих дві години. Усе охололо, навіть її серце. Та коли він, нарешті, відчинив двері, вона з радістю кинулася до нього — рідний повернувся.
Вони мовчки сіли за стіл. Оксана посміхалася в очікуванні, а Тарас беземоційно водив виделкою по тарілці. Раптом він поклав прилад і, не дивлячись на неї, кинув:
— М’ясо знову жорстке. І взагалі… Я йду. В мене інша жінка. Давно. Не кохаю тебе, розумієш? Може, і не кохав ніколи. Не знаю, навіщо ми одружилися.
Слова били, як батогом. Оксана не могла вимовити й слова, завмерла з шматком того самого м’яса в роті. Сім років шлюбу — і от так, за одну вечерю, все перекреслили.
— А як же я, Тарасе? — прошепотіла вона. — Що мені тепер робити?
— Живи. Ти молода, ще зустрінеш когось. Дітей у нас нема — отже, ніщо не тримає. А Мар’яна, до якої я йду, чудова. Старша за мене, з донечкою, яку я люблю, як рідну. Вона називає мене татом. І готує, до речі, краще…
Він говорив спокійно, ніби про плани на відпустку. Квартира, мовляв, нехай лишається їй — він не такий підлець. Машину забере — кредит його. Все чесно. Навіть додав:
— З наступаючим, Оксанко. Нехай у новому році в тебе буде щастя.
І з цими словами Тарас пішов, залишивши після себе лише запах улюбленого парфуму — та тишу.
Мар’яна… Дівчинка, яка називає його татом… Боже, як же боляче.
Оксана сіла у крісло й дивилася в одну точку. На підлокітнику лежала його футболка. Та сама, у якій він часто спав. Вона притиснула її до обличчя й заплакала. Тихо, гірко, як плачуть, коли руйнується не просто кохання — а ціле життя.
Але ранок приніс рішучість. Футболка полетіла у смітник. Вона витерла сльози, підвелася й прошепотіла: «Годі. Я не зламаюся».
Корпоратив проігнорувала — не до веселощів. Колеги співчували, особливо бухгалтерка Галина, якій вона за нерозумінням усе розповіла. Жалість була гіршою за біль.
Мати, довідавшись, лише зідхнула:
— Може, повернеться? Пробач, доню, трапляється ж різне…
— Не хочу, мамо. Він мене не кохав. А я… Мабуть, й сама не знала, що таке кохання.
— Приїжджай до нас на свята…
— Ні. Хочу бути одна. Звикати.
31 грудня Оксана купила мандарини, салати, шампанське, бляшанку ікри. Прикрасила вікно гірляндами, як робила щороку. І раптом згадала дитячу традицію — написати бажання на папірці.
«Хочу зустріти рідну душу й бути щасливою», — написала вона, склавши листок і поклавши під подушку.
Настрій трохи покращився. Під бій курантів вона вийшла на балкон і, дивлячись у небо, з іронією сказала:
— Ну де ж ти, моя рідна душе? Не суди мене за м’ясо й не йди до Мар’яни! Просто прийди.
— А яку музику любиш? — почувся знизу чоловічий голос.
— Що? Хто це? — здивувалася Оксана.
— Олег. Живу на поверсі нижче. Випадково почув. Перепрошую…
— Люблю класику та оперу.
— Чудово. Я не сиджу за комп’ютером вечорами, і Мар’яни у мене нема. Я теж сам… Недавно розлучився.
— Олеже… Дуже приємно. А знаєш що? Піднімайся. Послухаємо музику.
— Зараз! Тільки візьму баночку варення й шампанського!
Вони зустріли Новий рік удвох. Танцювали, розмовляли, сміялися, їли мандарини. Оксана не пам’ятала, коли востаннє сміялася так щиро. Це була чарівна ніч.
А потім були побачення, ковзанка, кафе, довгі розмови. Олег виявився простим, щирим чоловіком. Вона закохувалася з кожним днем все більше.
На розлучення Оксана прийшла у білій блузці й з посмішкою. Тарас був вражений:
— Ти… Ти щаслива?
— Так. І вдячна тобі. За свободу. Здається, я нарешті знайшла свою душу.
І вона пішла, не озираючись. Вперше по-справжньому щаслива.
Інколи, щоб почати жити, треба просто зустріти Новий рік із відкритим серцем.
