Дружина Ігоря дісталась дивна. Красива дуже: справжня білявка з чорними очима, струнка, з гнучкою фігурою та довгими ногами. І в ліжку як полум’я. Спочатку була суцільна пристрасть, не було коли думати. Потім вона завагітніла. Ну, от і одружилися, як годиться.
Народився син такий самий світлий, з темними очима. Все було, як у всіх пелюшки, підгузки, перші кроки, перші слова. І Оксана поводилася цілком звичайно: турботлива мама, ніжна, лагідна.
А далі почалося, коли син підріс і став юнаком. Раптом Оксану захопила фотографія. Усе щось знімала, на якісь курси записалася, завжди з фотокамерою ходила.
Ну чого тобі не вистачає? питав я. Працюєш юристкою, працюй уже.
Юристом, виправляла Оксана.
Ну юристом. Більше часу родині приділяй, а не блукай бозна-де.
І сам не розумів, що дратує. Практичною в господарстві лишалася: і вечеря смачна, і в хаті чисто, і син навчанням завдячує саме їй. Я після роботи на диван з телевізором все, як має бути. Але це злило: здавалось, дружина десь зникає, і там мені місця нема. Вона є і одночасно її ніби немає. Ніколи зі мною фільм не подивиться, цікаве не обговорить. Погодує і знову десь пропаде.
Ти дружина чи ні?! розізлився я, знову впіймавши Оксану за компютером.
Оксана мовчала. В собі замикалася.
Ще й подорожувати полюбила у всякі закордонні краї. Відпустку візьме і їде з рюкзаком і фотоапаратом. Я не розумів.
Поїхали до друзів у село, у них лазня, самогон свій, і дачу час уже власну заводити.
Оксана відмовлялася, але у подорожі мене кликала. Раз спробував. Ну нічого ж хорошого! Довкола все чуже, говорять незрозумілою мовою, їжа така гостра неможливо. А до краси я був байдужий.
Тоді Оксана почала їздити сама. З роботи теж звільнилася.
А як же пенсія? обурювався я. Взагалі, що ти собі думаєш? Велика фотограф? Та ти знаєш, скільки треба гривень, щоб пробитись?
Оксана нічого не відповідала. Лише одного разу стримано поділилася:
У мене буде перша виставка. Моя, особиста.
У всіх виставки, буркнув я. Теж мені, досягнення.
Та на відкриття сходив. Нічого не зрозумів: обличчя якісь, і здаються взагалі негарні. Руки зморшкуваті, чайки над водою. Все дивне, як і сама Оксана.
Посміявся над нею тоді. А вона взяла, та й купила мені машину. Ось, користуйся, ми родина. Вона навіть на права не вчилася, а мені подарувала. І гроші, каже, сама заробила ходила на зйомки на замовлення.
Тоді мені стало моторошно. Непевно у власному домі що за дивна звірюка замість дружини? Звідки гроші? Може, хтось із чоловіків дав? На таких фотках стільки не заробиш… Гуляє? Навіть якщо ні обовязково буде.
Навіть повчити спробував легенько, зопалу по щоках. Вона схопила кухонний ніж, наосліп полоснула два шви на животі залишились. Добре, що не догадалася штрикнути істеричка. Потім просила пробачення. А я більше до рук не вдавався.
Котів дуже любила. Всіх підбирала, додому тягла, лікувала, прилаштовувала. Своїх постійно двоє в хаті жило. Ласкаві, добрі, та хіба ж це люди? Як їх можна так любити, ніби більше, ніж чоловіка?
Якось помер у неї кіт, не змогла врятувати прямо на руках у ветлікарні здох. Оксана убивалася! І плакала, й коньяком заливала душу, і себе звинувачувала. Дні так минали. Я вже не витримав, кинув із сердя:
Ти ще тараканів поминай!
Зіткнувся з тяжким, непромовистим поглядом, замовк, махнув рукою й пішов. Хай робить, що хоче.
Друзі співчували, подруги Оксани теж були на моєму боці. Всі казали: зовсім Янка загордилась, берегів не бачить вже. Тоді я й знайшов собі втіху в сусідці Оленці, подружці ще з дитинства Оксани. Оленка простіша була, зрозуміліша. Працювала продавчинею, у мистецтво не лізла, завжди була рада і до розмови, і до близькості. Правда, пила добряче ну нічого, ж не одружуватися ж.
Чекав, коли ж Оксана заметить, обуриться, скандалить, сцену ревнощів влаштує, тарілки побє. Тоді я скажу: «А сама де була? Де пропадала?» Потім пробачимо одне одному всі зради і родина зміцниться. А Оленку можна буде покинути.
Але Оксана мовчала. Глянула тільки спідлоба. В ліжку теж не склалося вона стискалася вся тільки-но намагався пригорнутись. Перейшла жити в іншу кімнату.
Син виріс, закінчив університет. Весь в матір: чорні очі, біляве волосся, дивний.
Коли вже онуки? питав я.
Денис тільки сміявся: мовляв, щось у житті хочу зробити, та й справжню любов знайти ось тоді й чекай онуків, тато. Чужий, незрозумілий. Мамина кров. У них з Оксаною завжди була повна гармонія розуміли одне одного без слів. Мені здавалось, я в цій родині зайвий, жах накочував від тих чорних очей, в яких думки не прочитаєш. Знов і знов шукав розради в Оленки.
А потім Оксана дізналася. Хтось із сусідів сказав, бо особливо я й не ховався. Прийшов якось додому а вона сидить за столом, курить, і тихо каже півголосом:
Йди звідси. Вон із хати!
І очі такі чорні, страшні, у тінях.
Я пішов до Оленки. Чекав, коли жінка назад покличе. Через тиждень написала у Viber мовляв, треба поговорити. Я зрадів, помився, парфум дорогий узяв. А Оксана з порогу:
Завтра йдемо на розлучення подавати.
Далі все як у сні: розлучення, папери різні, підписав, від частки квартири відмовився, по-доброму їй від батьків дісталася.
І що ти тепер? Самотньою жити будеш? сердито спитав я, виходячи із РАЦСу. Хотів ще додати: «Кому ти треба?» та стримався.
Оксана вперше за стільки років усміхнулась до мене щиро й широко:
У Львів поїду. Мені там запропонували серйозний фотопроєкт.
Квартиру хоч не продавай, попросив я, сам не знаю чому. Куди вернешся?
Я не вернусь, спокійно сказала колишня дружина. Розумієш, я давно вже люблю іншу людину. Він теж фотограф, львів’янин, з ним мені неймовірно цікаво. Та була заміжня, не хотіла зраджувати, та й приводу для розлучення не бачила. Ми з тобою просто дуже різні люди. Через це ж і не розлучаються? Чи розлучаються?
Не розлучаються, погодився я.
А от і розлучились, засміялася Оксана. Спочатку я розізлилась, як про Олену дізналась, а потім зрозуміла все так, як треба. Я буду щаслива, і ти також. Одружишся з нею і нехай у вас все буде добре.
І пішла.
Я не одружусь, сказав я їй навздогін.
Та Оксана вже не почула.
З тих пір жодної звістки від неї не було. Тільки раз на рік коротке повідомлення у Viber: «З Днем народження! Здоров’я й щастя! Дякую за сина».
