РІЗНІ ЛЮДИ
Дружина в Остапа дісталась ще та загадка! Гарна, як ніч в Карпатах: натуральна білявка з чорними, як кавова гуща, очима, статна, довгонога, що там казати вигляд у Софійки такий, що сусідська баба Аліна до церкви молитися ходила, щоб Остапа лиха доля не спокусила. І в ліжку вогонь, аж підліжкові коти шаленіли. Спочатку, як годиться, була суцільна пристрасть, навіть не думав про інше. А потім вагітність. Ну як не одружитись, люди скажуть не по-людськи. Одружились, як прийнято.
Народився у них син, такий же білявий і чорноглазий, реінкарнація матері суцільна. Спочатку все, як у всіх: пелюшки, памперси, перші кроки, перші “мама”. Софія себе поводила зразково весь час воркувала з малим, звичайна молода мама, чесно кажучи.
Все змінилося, коли Назарчик пішов у підлітки. Софія раптом захопилася фотографією. Щось там без кінця знімала, кудись на курси побігла. Апаратура дорога, об’єктиви, лінзи кінця-краю нема.
Що тобі ще треба? бурчав Остап. Працюєш юристкою ну от і працюй.
Юристом, строго виправляла вона, поправляючи волосся.
Юристом, так юристом. Але про сім’ю більше дбай: чоловік, син! А ти все десь пропадаєш…
Сам, якщо чесно, не міг пояснити, що його дратує. Жіночих справ Софія не запускала. І їсти завжди є, і в хаті чисто, і Назарчика за нею до школи, гуртків всюди встигає. Прийшов Остап з роботи, упав на диван перед телевізором, от як треба. Але чомусь бісило, що дружини ніби нема. Є але наче її тінь. Ніколи з ним телевізор не дивиться, нічого не обговорює, нагодує і далі у свої фото, кудись тікає.
Ти моя жінка, чи як? злився Остап, знову зловивши її за ноутбуком.
Софія мовчала. Ще більше у собі закривалась.
Ще й у відпустки почала їздити не в Турцію за олінклюзивом, а в якісь екзотичні береги. Бере рюкзак, фотик і катапульт! Остапа це вибішувало до істерики.
Поїхали до Миколи на дачу! Баня в них нова, самогон канонічний, шашлик, город… Пора й нам дачу заводити!
Софія відмовлялася, а натомість кликала у свої подорожі. Ну один раз спробував і досить з мене! Все чуже, зі страшними назвами і несмачними стравами, гострота така, що живіт співає “Ще не вмерла”. А пейзажі його ніколи не цікавили.
Тоді Софія почала їздити одна. А потім ще й роботу покинула.
А як же пенсія? Остап аж підскочив. Ти що, уявила себе великою фотографкою? Та на це грошей треба, як на бетон у Верховну Раду! Хто тебе там чекає?
Софія мовчала. Тільки одного разу несміливо обмовилась:
Мені виставку призначили, першу персональну.
У всіх виставки! буркнув Остап. Та яке це досягнення, одне слово…
І пішов на відкриття. Нічого не зрозумів. Люди якісь, навіть негарні, старі руки, якісь чайки над Дніпром… Дивина, одне слово, як і сама Софія.
А ще й після виставки вона Остапу машину купила. Зі “своїх фотозйомок заробила”, сказала. Самій навіть права отримувати не хотілося йому подарувала. Ну тут Остап трохи підкотив очі тревожно стало: що за чудний звір у хаті, а не дружина? Звідки ті гроші? Хтось уже підкладає? На фотках таке не заробиш! Напевно, гуляє. Навіть якщо не зараз, то рано чи пізно…
Навіть виховати її спробував так, легко, по-українськи, долонею по щоці. А вона схопила кухонного ножа й навмання блим, два шви на животі, ледве шраму немає. Гаразд, що не знала, куди тикати, істеричка. Потім зі сльозами просила вибачення. Але з того часу він руками не розмахував.
Котів любила до нестями. Двох у хаті тримала постійно рятувала, підбирала, лікувала, прилаштовувала. Ласкаві, добрі, але ж не люди! За що їх так більше, ніж чоловіка, чи що?
Один раз у неї помер кіт прямо на руках, не змогла врятувати, навіть у ветклініці. Софія ридала, як по рідному брату. І коньяк пила, і картала себе добряче. Кілька днів трагедія всесвітня. Остап навіть нерви втратив:
Ти ще тарганів поминай! крикнув.
Піймав такий погляд, що аж мурашки затих, плюнув, пішов геть: “Та й роби, що хочеш!”
Друзі Остапа співчували, подруги Софії навпаки, на боці Остапа стояли, мовляв, зовсім вже Софійка обнагліла, береги змила. Ось тут і знайшлась йому втіха в обіймах сусідки, а за сумісництвом Софійчиної подруги дитинства. Ірка зовсім інше діло! Скромна, зрозуміла, продавчиня на ринку, не в мистецтво ніс. Готова і до балачок, і до сексапільних потіх. Хотілася, правда, трошки частіше, ніж Остап мріяв, та все одно не жити ж з нею.
Чекав, коли Софія виявить, влаштує скандал, пооббиває посуд, крикне, що ревнує, щось там поверне, простять одне одного і все піде на лад. А Ірку можна буде скинути як баласт з човна.
Але Софія мовчала. Тільки дивилася дивно, а в ліжку взагалі… Вона при його доторках вся стискалася. Зрештою перебралась у іншу кімнату.
Син Назарчик виріс, університет скінчив. Весь у матір: чорні очі, біле волосся, і кажуть дивний.
Ну коли вже онуки? Остап заохочував.
Денис тільки сміявся: мовляв, хочу у житті щось зробити, і справжню любов знайти, а там і онуків дочекаєшся, тату. Чуже, незрозуміле дитя, материнська кров. З Софією у них завжди була як не містика, то повна гармонія, розуміли одне одного навіть без слів. Остапу здавалось він третій зайвий, аж страшно ставало від погляду тих очей, розшифрувати які він так і не навчився… Тож знов і знов шукав втіхи у Ірки.
А згодом Софія довідалась. Хтось із сусідів переповів. Та й Остап особливо не ховався. Прийшов якось додому, а вона сидить за столом, курить (що для Софії не характерно), і тихо:
Іди звідси. Валій з хати.
Очі чорні-чорні, синці під ними, наче тіні.
Пішов він до Ірки. Чекав, що дружина покличе назад. Через тиждень написала у вайбер: мовляв, поговоримо?
Остап мало танцювати не почав: скупався, побрився, парфуму набрякав… Софія ж з порогу:
Завтра йдемо подавати на розлучення.
Далі все, як у сні: розлучення, папери, підписи, від своєї долі квартири відмовився все одно вона їй від батьків дісталася…
І що тепер, будеш самотньою розведенкою жити? буркнув він біля РАГСу. Хотів додати “кому ти треба?”, але стримався.
Софія вперше за довгі роки йому щиро посміхнулася:
У Львів поїду. Мені там запропонували серйозний фотопроект.
Хоч квартиру не продавай, чомусь попросив Остап. Куди тоді повернешся?
Я не повернусь, спокійно сказала вже колишня дружина. Я вже давно люблю зовсім іншу людину. Він також фотограф, зі Львова, мені з ним дуже цікаво. Але я думала: “Я ж заміжня, зраджувати гидко” Хоча, може, і треба було розлучитись? Просто ми з тобою різні люди, і це не провина. Через таке розлучаються хоча б?
Ні, зітхнув Остап.
А бач, розлучились! розсміялася Софія. Я, чесно, злющою була, коли про Ірку дізналася. А потім подумала все на краще. І я щаслива буду, і ти. Одружися з Іркою, нехай у вас буде все гаразд…
І пішла.
Я не одружусь… кинув їй у спину Остап.
Але Софія вже не чула.
Відтоді про неї майже нічого й не чув. Лише раз на рік коротеньке смс у вайбері: “З Днем народження! Щастя і здоров’я! Дякую за сина”
