РІЗНІ ЛЮДИ Дружина Ігорю дісталася — дивна жінка. Гарна дуже, так: справжня блондинка з чорними очима, струнка, з розкішною фігурою, довгонога. І в ліжку — справжнє полум’я. Спочатку була пристрасть, і задуматися не було коли. А потім вагітність. Ну, одружилися, як заведено. Народився син — такий же білокурий і чорнявий. Усе було, як у всіх: пелюшки, підгузки, перші кроки, перші слова. І Яна поводилася нормально, воркувала над дитиною, звичайна така молода мати. А почалося все, коли син став підлітком. Яна раптом захопилася фотографією. Все щось фотографувала, на якісь курси пішла. З фотоапаратом не розлучалася. — Ну чого тобі не вистачає? — питав Ігор. — Працюєш юристкою — працюй собі. — Юристом, — поправляла Яна. — Ну юристом. Родині більше уваги приділяй, а не бігай Бог знає куди. І сам не розумів, що дратує. Бо ж господарством не нехтувала: і їжа зготована, і чистота, і син навчається добре — прийшов чоловік з роботи, ліг на диван перед телевізором, як заведено. Але дратувало оте: Ігорю здавалося, жінка зникає кудись, де йому немає місця. Вона і є, і нема її. Ніколи з ним не дивилася телевізор, не говорила про цікаве. Нагодує — і знову не з ним. — Ти заміжня жінка чи ні? — злився Ігор, коли знову бачив Яну за комп’ютером. Яна мовчала. Закривалася в собі. Ще й подорожувати любила у всякі екзотичні країни. Брала відпустку — і летіла з рюкзаком, з тим своїм фотоапаратом. Ігор не розумів. — Поїхали до друзів на дачу. У них банька, самогонка відмінна. І своїй дачці час би вже завестися. Яна відмовлялася, але кликала його з собою. Якось Ігор спробував. Ну нічого хорошого! Все чуже навколо, говорять незрозумілою мовою, їжа страшенно гостра. А до краси завжди він байдужий був. Тож Яна стала їздити без нього. Ще й з роботи звільнилася. — А пенсія як же? — обурювався Ігор. — І взагалі, що ти про себе думаєш? Велика фотохудожниця? Та знаєш, яке треба мати бабло, щоби пробитися? Яна нічого не відповідала. Лише якось несміливо поділилася: — У мене буде перша виставка. Моя, особиста. — Теж мені, виставка, — буркнув Ігор. — Велике досягнення. Та на відкриття пішов. Нічого не зрозумів. Якісь обличчя, і негарні навіть. Руки зморщені, чайки над водою. Дивно все, як сама Яна. Посміявся з неї тоді. А вона взяла й купила Ігорю машину. Будь ласка — ми одна сім’я, користуйся. Сама навіть на права не вчилася, а йому подарувала. Заробила з фотозйомок, по замовленнях бігала. Тоді Ігореві стало страшно. Незатишно стало. Що за звір у домі невідомий замість дружини? Звідки ці гроші? Чоловіки дали? Це ж неможливо на такій забавці на авто заробити. Гуляє? Навіть якщо ні, то обов’язково буде. Навіть учити її пробував — так, легенько, ляпаса дав. Вона схопила кухонний ніж, полоснула навскіс, навмання — два шви на животі. На щастя, не вгадала, істеричка. Потім пробачення просила. Але більше рукам волі не давав. Котів любила. Всі вони в домі — допомога, лікування, прилаштування. У самих удома постійно жили два коти. Нічого, лагідні, добрі котики, але ж не люди! Як їх можна так любити, здається, більше, ніж чоловіка? Якось помер у неї кіт, не змогла врятувати — на руках прямо й згас у клініці. Ото Яна побивалася! Ридала, коньяк пила, себе винила. Дні так тривало. Ігор уже втомився, кинув сердито: — Ти ще тараканів поминай! Натрапив на важкий погляд, замовк, плюнув, вийшов. Хай робить що хоче. Друзі співчували, подруги жінки завжди були на боці Ігоря. Всі казали: зовсім Яна “зазналася”, берега втратила. Тоді Ігор і знайшов розраду у сусідки, за сумісництвом — Яниній подрузі дитинства. Ірка була набагато простіша й зрозуміліша. Працювала продавчинею, у мистецтво не лізла, завжди готова і для сексу, й для спілкування. Правда, багато пила, ну так добре, не женитись же на ній… Чекав, коли Яна помітить, обуриться, влаштує скандал, сцену ревнощів, посуд поб’є. Тоді він і скаже: “А сама? Де пропадаєш?” Потім вони простять одне одному всі зради, і сім’я налагодиться. А Ірку можна буде кинути. Але Яна мовчала. Тільки дивилася недобре. А в ліжку і взагалі все розладналося. Вся стискалася, щойно Ігор намагався її приголубити. Перейшла в окрему кімнату. Син зовсім виріс, закінчив університет. Такий же — в матір: чорнявий, білокурий, і теж дивний. — А внуки коли? — питав Ігор. — Я спершу чогось досягти хочу в житті, — сміявся Денис, — і справжнє кохання знайти. Тоді чекай онуків, тату. Чужий, незрозумілий. Материнська кров. У них із Яною завжди була повна гармонія, розуміли одне одного навіть без слів. Ігорю здавалося, він зайвий, моторошно ставало від цих чорних очей, погляд яких неможливо було прочитати. Раз у раз йшов Ігор шукати розради у Ірки. А потім Яна дізналася. Хтось із сусідів сказав. Ігор не ховався зовсім. Прийшов якось додому, а дружина за столом сидить, курить. І так тихо, шепотом: — Іди звідси! Геть із дому! І очі такі чорні, моторошні, синяки під ними. Пішов до Ірки. Чекав, коли дружина покличе назад. Через тиждень написала у вайбер: треба поговорити. Зрадів, душ прийняв, парфумом набризнувся. А Яна з порога: — Завтра йдемо на розлучення подавати. А далі як у сні: розлучення, папери, підписи, від своєї частки квартири відмовився — по-людськи, їй від батьків дісталася… — А що тепер? Розлученкою жити будеш? — сердито спитав, виходячи із РАЦСу. Хотів ще додати «кому ти треба?» — але стримався. Яна всміхнулася. Вперше за довгі роки посміхнулася йому — щиро, широко: — Я поїду до Львова. Мені там серйозний фотопроєкт запропонували. — Хоч квартиру не продавай, — навіщо ж попрохав. — Куди повернешся? — Я не повернусь, — спокійно відповіла дружина, тобто вже колишня. — Розумієш, я вже давно люблю іншу людину. Він теж фотограф, із Львова, мені з ним надзвичайно цікаво. Але думала: заміжня ж, зраджувати бридко, а розлучатися немає наче причин. Ми просто різні люди. Через це ж не розлучаються? Чи розлучаються? — Не розлучаються, — підтвердив Ігор. — А от розлучилися, — засміялася Яна. — Я спершу так розгнівалася, коли дізналася про Ірку. А потім подумала — все на краще. Я буду щаслива, і ти теж. Одружуйся на ній, і хай у вас все буде добре. І пішла. — Я не одружуся, — сказав Ігор їй услід. Але Яна вже не почула. Відтоді — жодних звісток від неї. Лише раз на рік коротке повідомлення у вайбер: “З Днем народження! Здоров’я і щастя! Дякую за сина.”

Дружина моя, Олена, з самого початку була для мене чимось дивним. Дуже красива, справжня українська красуня: світле волосся, чорні очі, статна, висока, з усім тим, що чоловік хоче бачити у жінці. І в ліжку справжній вогонь. Спочатку між нами палала пристрасть, було не до роздумів. А потім вона завагітніла, ми одружилися, як і належить.

Народився син, такий же білявий і чорноокий. Все було, як у всіх: пелюшки, підгузники, перші кроки, перші слова. І Олена поводилася нормально, няньчилася з малим, як звичайна мама.

Але коли син став підлітком, почалося щось незрозуміле. Олена захопилася фотографією то курси проходить, то щось знімає, завжди з цією технікою носиться.

Та чого тобі не вистачає? питав я її. Працюєш юристкою, от і працюй.

Юристом, завжди мене виправляла.

Ну, юристом! Родині більше уваги приділяй, а не блукай бозна-де.

Сам не розумів, що мене дратує. В господарстві ж не халтурить: і їжа завжди смачна, і чистота, і син на ній тримається прийшов чоловік із роботи, ліг на диван до телевізора все, як треба. Але злило мене те, що ніби дружина моя кудись зникає, там, де мені місця немає. Вона ніби поруч, але одночасно її немає. Ніколи не дивилася зі мною телевізор, не обговорювала новини. Позакінчує всі справи і знову не зі мною.

Ти жінка заміжня, чи ні? злився я, коли знову знаходив її за компютером.

Олена мовчала. Ховалася у собі.

Ще любила їздити в різні екзотичні країни. Брала відпустку й тікала кудись із рюкзаком, із фотоапаратом. Я не розумів.

Ходімо краще до наших на дачу, вони лазню звели, самогон у них відмінний. Самим теж пора обзавестись своїм шматком землі.

Олена відмовлялася, але кликала мене в подорожі. Раз спробував ну й до чого воно мені! Все чуже, мова незрозуміла, їжа гостра до неможливості. А на красу природи мені завжди було байдуже.

Тоді вона поїхала без мене. Ще й з роботи звільнилася.

Як же пенсія? обурювався я. Чи ти уявила себе якоюсь визначною фотографкою? Знаєш, скільки треба гривнів, щоби продертись у ту професію?

Вона не відповідала. Якось несміливо шепнула:

У мене буде перша виставка. Особиста.

Дивіться, у всіх виставки, буркнув я. Теж мені досягнення.

Але на відкриття пішов. Нічого не зрозумів. Обличчя якісь, і тут не красиві. Руки в зморшках, чайки над водою. Все дивне, як і сама Олена.

Посміявся з неї тоді. А вона взяла й подарувала мені машину. Ось, будь ласка, сім’я ми, користуйся. Сама права так і не отримала, мені подарувала, з грошей, зароблених на своїх фото, бігала по замовленнях.

Тут мені стало страшно. Незатишно. Якийсь незрозумілий звір у домі замість дружини. Відколи такі гроші в неї? Чоловіки давали? Ну не можна ж заробити на машині тим фотографуванням. Гуляє? Навіть якщо не зараз, то обовязково буде.

Навіть провчити її спробував так, легенький ляпас дав. Вона схопила кухонного ножа, махнула навмання два шви мені на животі зробили. Добре, що не встигла встромити. Потім просила вибачення. Більше я собі такого не дозволяв.

Котів любила дуже. Всіх підбирала, лікувала, вдома завжди два муркота жили. Нічого, лагідні, добрі, але ж не люди! Як можна любити їх більше, ніж чоловіка?

Одного разу її кіт помер, не змогла врятувати, прямо на руках у ветклініці згас. Олена убивалася, плакала, коньяку випила, себе звинувачувала. Багато днів це тривало, мені вже набридло, кинув сердито:

Ти б ще тарганів пом’янула!

Зустрів холодний погляд, змовчав і вийшов. Нехай робить що хоче.

Друзі співчували, подруги дружини теж були на моєму боці. Всі казали: зовсім Оленка здуріла, берегів не бачить. Тут я і знайшов розраду у сусідці, заодно й давній подрузі Олени з дитинства. Ірка була простішою і зрозумілішою. Працювала продавчинею, у мистецтва не лізла, завжди готова і поговорити, і в ліжко. Правда, пила добряче, але ж не збираюся на ній одружуватися…

Чекав, коли Олена помітить, влаштує скандал, сцену ревнощів. Тоді я вже скажу: «А ти сама де пропадаєш?» Потім ми пробачимо одне одному зради, і налагодимо сім’ю. А Ірку кину.

Але Олена мовчала. Дивилась лише якось не по-доброму. І в ліжку вже нічого не ладналося. Вона віддалялася, тільки я намагався обійняти вся стискалася. Перейшла жити в окрему кімнату.

Син зовсім виріс, відучився в університеті. Весь у матір чорні очі, білявий, і такий же дивний мені.

Коли внуки? питав я.

Денис лиш посміхався: мовляв, хочу зробити щось у житті, справжнє кохання зустріти. Он тоді й діждешся внуків, тату. Чужий, незрозумілий. Материнська кров. У них із Оленою завжди була гармонія, розуміли одне одного й без слів. Мені здавалось, я зайвий, моторошно було дивитись у ті чорні очі, погляд яких не розгадати. Знову і знову йшов до Ірки.

А потім про все дізналася Олена. Хтось із сусідів розповів. Та я й не приховував. Прийшов якось додому а вона сидить за столом, курить. Тихо так, майже шепоче:

Іди звідси. Вон із дому!

А очі чорні, страшні, підведені синцями.

Я пішов до Ірки. Чекав, що дружина покличе назад. Через тиждень написала у Вайбері мовляв, треба поговорити. Я зрадів, помився, найкращий одеколон використав. А Олена з порогу:

Завтра йдемо подавати на розлучення.

Далі все як у сні. Розлучення, папери, підписи, свою частку квартири віддав добровільно та й так її батьківська була…

І що тепер, будеш розведенкою жити? сердито запитав я після ЗАГСу. Хотів ще додати «Кому ти треба?», але втримався.

Олена усміхнулася. Вперше за багато років посміхнулася саме мені, щиро й широко:

Я поїду до Львова. Там серйозний проект запропонували.

Хоч квартиру не продавай, чомусь попросив я. Куди повернешся?

Я не повернусь, спокійно відповіла дружина, вже колишня. Розумієш, я вже давно кохаю іншу людину. Він теж фотограф, зі Львова, з ним мені захопливо цікаво. Але я думала я ж заміжня, зраджувати гидко, і ні з чого ніби розлучатися. Просто ми з тобою різні люди. Через це розлучаються? Чи не розлучаються?

Не розлучаються, підтвердив я.

А от розлучились, засміялася Олена. Я спочатку розізлилась, коли дізналась про Ірку. А потім подумала все на краще. Я буду щаслива, і ти теж. Одружишся на ній, і хай у вас усе буде добре.

І пішла.

Я не одружусь, сказав я їй услід.

Але Олена вже не почула.

Відтоді звісток від неї немає. Лише раз на рік коротке повідомлення у Вайбері: «З Днем народження! Здоровя й щастя! Дякую за сина».

Тепер я часто думаю: ми справді різні люди, і це не погано й не добре. Просто треба не тримати поруч того, чия дорога в інший бік. Ось така моя чоловіча наука.