Понеділок, 21 січня
Сьогодні знову лютий мороз, мінус тридцять пять, здавалося, навіть повітря хрустить від холоду. Йшов додому після нічної зміни на тартаку за містом і злився на себе, що забув термос із чаєм. До рідної Розсохуватки залишалося ще три кілометри через лісок, все вкутане вітром та снігом. Ноги слизько ковзають по слідах, одяг прилип до тіла, і тільки одна думка добігти до хати й загорнутися в теплу ковдру.
Обирав звичну стежку крізь замерзлі сосни, повз старий пісочний карєр, що поріс бурянами. Тут рідко коли зустрінеш когось. Тому коли я почув тихий жалісний писк, вирішив, що то з втоми мерехтить у вухах.
Зупинився, прислухався. Тиша. Лише пориви вітру в гіллі і хрускіт мого кроку. Тільки рушив знову, а той писк ледь чутний, але настирливий, майже губиться у завиванні снігу.
Та що ж це таке пробурмотів, збочуючи до покинутого вагончика, захованого під снігом по вікна.
Підійшов ближче і серце впало. У невеличкій ямці, що, видно, була вирита лапами, лежала зморена собака. Уся тремтіла, пригорнувши до себе двох крихітних цуценят.
Вона подивилась на мене великими темними очима з відчаєм і мольбою. Не тікала від мене, не гарчала, не кидалася захищати просто довірливо спостерігала, наче благала: «Врятуй, якщо не мене, то їх».
Господи тільки й зміг видихнути, стаючи навпочіпки. Хто ж тебе сюди загнав, бідолашна?
Колись видно була домашньою шерсть скуйовджена, ребра стирчать, очі величезні від голоду й холоду. Та навіть тепер вона не покидала малечу ні на хвилину.
Обережно простягнув руку. Вона понюхала, слабо заскиглила, але не відступила. Довіра, більша за будь-які слова докору.
Як же ти вижила тут, дівчинко? Скільки тут ночей?
По слідах і снігу побачив: не один день. Може й тиждень. Сама вирила собі й малим заглиблення, тулить їх до себе тільки б не застудилися, тільки б дочекатися хоч когось милосердного.
Зняв ватник і загорнув цуценят одного, другого. Вони заворушились й захникали: живі, значить, є надія.
А ти, мамо? спитав лагідно.
Собака повільно піднялась на лапи, спираючись на мене. Це був крок довіри і надії.
Ходімо додому, прошепотів. Там тепло. Там хата.
Додому йшли важко: я притискував цуценят до себе під ватником, а собака плентався поруч, поспішала, заточувалася на кожному кроці. Мороз посилювався, а шлях здавався безкінечним. Кожні сто метрів чекав на неї, погладжував по голові:
Терпи, мала, лишилося вже трохи.
Під самою хвірткою вона впала і не підіймалася більше. Зрозумів: сил мала тільки донести дітей у безпеку.
Не можна здаватися, сказав я, беручи на руки, й заніс у теплу хату.
Коли вона підняла на мене погляд, у якому стільки вдячності, в колінах підкосилося.
Ластівка вирвалося від мене. Називатимешся Ластівка. А цуценят назвемо потім.
Три дні я не ходив на роботу сказав, що застудився. Серце боліло за маленьку родину цієї собаки.
Ластівка не їла. Зовсім. Лише теплого молока по ложці кожну годину, бо після стількох днів голоду шлунок звикнув до порожнечі.
Їж, мала, хоч чуть-чуть, ради дітей.
Вона погоджувалася потроху, бо вже вірила, що людина ця не зрадить.
На четвертий день сталося диво: Ластівка сама підійшла до миски і трохи поїла. А цуценята вперше голосно запищали.
От молодці, не стинав посмішки. Так тримати!
Назвав малечу одного Данко, іншого Левко. Данко був більший і спритніший, Левко тиха мрія. Обидва почали рости, як на дріжджах.
Сусіди крутили пальцем біля скроні:
Павле Івановичу, та в тебе ж уже три собаки! Звідки стільки врятував?
Я тільки посміхався. Кожному пояснювати не збирався, що, рятуючи їх, і себе вирятував від безмовності й туги.
Після смерті Галини три роки тому хата була наче порожньою. Тепер же знову лунав у ній сміх хоч і собачий.
Ластівка виявилась неймовірно розумною. Варто було щось подумати вже дивилася в очі чи клала лапу на коліно. Вранці будила на роботу, ввечері зустрічала біля воріт.
Щоранку вона спокійно підходила, клала лапу на мою долоню і довго дивилася в очі, як дякувала по-своєму.
Облиш, що там, відмахувався я, голос тремтів. Це я тебе повинен дякувати.
Данко з Левком росли бешкетниками: ганяли по двору, гризли капці, тягли по хаті все на зубах, як діти малі. А Ластівка стежила за всім з любовю і серйозністю.
Влітку приїжджав брат Андрій з Києва. Побачивши мою собачу сімю, тільки головою хитав:
Він би хоч одного цуценя комусь прилаштував, бо трьох тримати не дешево.
Я мовчав, а потому запитав:
Ти б свою маму від дітей відлучив?
Брат нічого не сказав.
Восени стався випадок, який розтавив усе по своїх місцях. Копав у саду, коли почув Ластівка гучно гавкає. Вийшов до хвіртки підходить чужий чоловік у модній куртці й хлопчик.
Щось шукали? питаю.
Та знітився чоловік. Син каже, це наче наша собака. Загубилась узимку
Подивився на Ластівку. Вона пригорнулась до мене, затремтіла не від холоду, а від жаху.
Лінда! гукнув хлопець. Лінда, ходи сюди!
Ластівка ще дужче пригорнулася. Я все зрозумів: це не ті, хто загубив. Це ті, хто кинув її вагітною посеред зими.
Це не ваша собака, відрубав я. Це Ластівка.
Досить, у нас є паспорт! обурювався чоловік.
Документи на кого? На того, кого викинули на мороз? Хто мав загинути з дітьми у кучугурах?
Чоловік спохмурнів, хлопчик заплакав. Я ж залишився непохитним:
Йдіть, і більше не повертайтесь.
Коли вони пішли, Ластівка ще довго лизала мені руки, потім підвела до мене Данка і Левка вже дорослих, гарних псів. Всі сіли поруч і дивилися з любовю.
Ну що, сімя ми, так? сказав, обіймаючи всіх трьох.
То була мить прозріння рятуючи їх, я порятував себе. Врятував від холоду і самотності, що після втрати дружини точили душу роками.
Тепер ранок починався з веселої метушні, вечір закінчувався спокійним сопінням у ногах. У хаті поселилася любов проста, безкорислива, собача.
Іноді, коли дивився на Ластівку та її синів, думав: добре, що тоді, у лютому морозі, не пройшов повз той вагончик. Добре, що зупинився, коли почув тихий писк.
Бо порятунок це завжди рух у два боки. Спасаєш когось і, зрештою, рятуєш себе.
З грошових питань за той час на харчування собаче йшло дві тисячі гривень на місяць, але жодну копійку не шкода.
Тепер знаю: добро завжди повертається.
