Що хочу, те й робитиму. Це й моя квартира. Не подобається — іди геть! — вигукнув Олесь, похмуро дивлячись на матір.
Марія вийшла з під’їзду. Очі залили сльози. Дійшла до лавки на дитячому майданчику й важко опустилася. Туліньше закуталась у плащ. Хоча червень наближався до середини, вечори ще були холодними. Обіцяна синоптиками спека так і не настала.
Вона здригнулася, засунула руки в кишені. Посидить тут, доки не замерзне, а далі що? Куди йти? Дожила — син вигнав із власного дому. Вона безнадійно всхлипнула. Усе життя провела в цій хаті, звідси їхала до ЗАГСу, сюди принесла сина з пологового. Син…
***
— Мам, наш клас на травневі свята їде до Львова, — оголосив Олесь з порога, скинувши рюкзак на підлогу.
— Мам, ти чуєш? — він уже стояв у дверях кухні, дивлячись на матір, яка чистила картоплю біля раковини. Дивлячись на її закам’янілу спину, Олесь зрозумів, що до Львова йому не поїхати. Та все ж спробував ще раз.
— Мам, даси грошей? — запитав він, намагаючись перекрити шум води.
— Скільки? — не обертаючись, спитала мати.
— Дорога туди й назад, готель, їжа, музеї… — нав’язливо перерахував Олесь.
— Скільки? — роздратовано повторила мати, кидаючи в каструлю очищену картоплину. Краплі води вдарили їй у обличчя, намочили сукню на грудях.
Марія роздратовано кинула ножа в раковину й обернулася до сина.
— Зрозуміло. — Олесь похилив голову й поплівся до своєї кімнати.
— У мене немає зайвих грошей. Я їх не малюю, а заробляю. На осінь треба купити тобі нові черевики. Весну ледве відходив у старих. Куртку теж потрібно, у старої рукави вже короткі. — Голос матері наздогнав Олеся біля дверей, немов штовхнув у спину.
Олесь зачинив за собою двері. Але слова матері пролітали й сюди, хоч і не так чітко.
— Усі поїдуть, а я ні, — пробурмотів він під ніс. — А я теж хочу до Львова! — вже голосніше вигукнув.
Голос зірвався, в ньому прозвучали сльози, які він із останніх сил стримував.
Мати навряд чи почула, але здалося, ніби вона відповіла:
— Ще наїдешся. Ось виростеш, заробиш — тоді й до Європи поїдеш, — крикнула з кухні.
Олесь ковтав сльози.
— А в батька свого спитай. Він тобі ніколи зайвої іграшки не купував. На день народження дешеві машинки дарував. Окрім аліментів — жодної копійки. А що купиш на мізерні аліменти? Ти ростеш, усе на тобі горить, а скільки коштує одяг?.. — лунало з кухні.
Олесь надів навушники, але голос матері пробивався й крізь них. Він витер сльози кулаком. Як сам не додумався? Коли батько пішов, то сказав: «Якщо щось — звертайся». Отут той випадок і настав. Вирішив не тягти й подзвонити. Але мобільного в нього не було.
Тихенько привідчинив двері, визирнув. Мати грюкала посудом на кухні, щось бурмотіла. Олесь непомітно прослизнув у передпокій,
