День 25-й жовтня. Київ.
Сьогодні на роботі знову пригадував той перший день, коли привів Христину додому. Моя мама, Оксана Михайлівна, зустріла її непривітно:
Ну, сину, привів у хату, вибач мені, чисту голоту. Ні землі, ні хати, навіть свого рушника немає одна валіза з вицвілими наволочками. Казала тобі: шукай свою, а не бери першу-ліпшу. З нею соромно людям у вічі дивитись.
Все це не шепотом, а вголос, наче спеціально виставляючи Христину на посміховисько. Христина стояла біля порога з тією своєю старою сумкою, побілілими пальцями стискаючи ручки. Я тоді ще молодий, не вмів протистояти матері.
Мамо, досить, тихо сказав я, пробуючи забрати в неї з рук Христинині рушники. Христина моя дружина. Ми все одно житимемо окремо, просто речі завезли, доки квартиру шукаємо.
Окремо? зиркнула мама. На чий заробіток, дозволь запитати? На твою зарплату інженера? Чи вона, бесприданниця, з грошима прийшла? Побачиш, біди наїсишся. Деревня вона й у Києві деревня. Ні манер, ні стилю.
Це її “бесприданниця” Христині приклеїлось міцно. На кожному родинному застіллі ми були ніби для галочки щоб хтось був, з кого посміятися. То салат не так порізала (“по-сільськи”), то сукня “а шо це за мода така колгосп?”, то подарунок дешевий.
Христя терпіти вміла її так вчили: старших поважати. А ще вона мене дуже любила. Я старався як міг балансувати між мамою і дружиною.
Перші роки шлюбу дались непросто. Орендували куценьку квартиру не в центрі, харчувались скромно. Христина, за освітою технолог легкої промисловості, працювала на фабриці в дві зміни, а ночами брала підшиви: латала чужі штани, вставляла замки, шила фіранки сусідам. Я підзаробляв, як міг: таксував вечорами, ремонтував компютери.
Мамина родина лише раду давала, допомоги ні копійки. Хоч вони й достатку мали: від покійного діда залишилась велика квартира на Липках, дача у Ворзелі; сестра моя, Надія, вдало вийшла заміж за підприємця. Зате з порадами й докори не скупились.
Коли, памятаю, у нас зламався холодильник і їжу мусили на балконі тримати, попросили в мами трішки в борг до зарплати.
Грошей нема, відрізала мама. А якби й були ще подумаю. Твоя ж транжирка знову все спустила на чепурки? Хай вчиться хазяйнувати! Я в її роки з двох морквин борщ варила!
Того вечора Христина собі сказала: ми більше ні за яких умов в борг у них не попросимо.
Час минав. Якісь образи згладжувались, але не забувались. Христина працювала як віл, удосконалювалася у професії. Спершу зняла маленький куточок у підземному переході під майстерню. Людям сподобався її підхід: все охайно, акуратно і з душею. Знаходили знайомі, друзів приводили, і так справа пішла.
Через три роки Христя вже відкрила власне ательє. Я звільнився з заводу, перейшов до неї закупки, рахунки, вся організаційна робота на мені. Справжня команда.
Ще через пять Христина Миколаївна мала вже мережу майстерень декоративного текстилю по Київщині. Зявилась простора квартира на Позняках, гарна машина і дача під Обуховом, збудована повністю за нашим проектом.
Із мамою і сестрою спілкування звелося до вітання на свята, іноді приїжджали раз на рік “з візитом”. Мама з віком стала іще складнішою, Надія розлучилася, вернулася додому, гордо, наче нічого не втратила. Жили самі, сварились, жалкувались.
І тут якось дзвонить мама Христині, а не мені.
Христинко, привіт! Як ви там, діти? аж вуха різонуло це “діти”. Раніше лише “оця”.
Добрий день, Оксано Михайлівно. Все гаразд. Андрій на роботі, передзвонить, як звільниться.
Та я не до нього, я до тебе, доню. Давно не бачилися, скучили… Може, в гості прийдемо, подивимось, як ви влаштувалися? Чула, ремонт завершили.
Я запідозрив лукавство. Але виховання не дозволило відмовити.
У суботу Христина зготувала стіл не на показуху, а просто у нас так прийнято: смачно, святково, з любовю. Запечена шинка, салати, пиріг із чорницею.
Гості були рівно о другій. Мама сперта на паличку, сестра у помітно малому яскравому платті. Заходять, озираються по сторонах жадібним поглядом оцінювача: дорогі шпалери, дубовий паркет, італійські меблі, картини.
Ого, не втрималась Надія. З розмахом живете…
За столом спершу тиша. Їдять смачно, але постійні зауваги маскують під компліменти.
Гарно, Христинко, мясо тане в роті. Видно, дороге? Нам таке рідко, пенсія сама знаєш яка Ви ж тепер панство.
Але після чаю розкрились карти. Мама почала натякати:
Діти, ми ж ось не просто так. Думали із Надією стару дачу відремонтувати. Вона розвалилась, хочеться новий дім каркасний, з панорамними вікнами. Треба триста тисяч гривень… Де ж візьмеш тій пенсіонерці й розведеній. А у вас, бачу, все є…
Ми з Христиною дивимося одне на одного. Вона питає:
Ви просите в борг?
Який борг! кривиться мама. Ми ж рідня, навіщо формальності. Як я від пенсії таке віддам? У вас буде третій салон, а ми, старенькі, хоч поїсти на дачу приїдемо. Про себе подумайте.
Христина дивиться у вікно. Все схоже на той самий жовтий листяний Київ, як і тоді, коли вона стояла з валізою і соромилась мого дому. Озирається:
Я памятаю, як ви перебирали мої речі день одруження. Як ви називали мене голотою… Як, коли ми просили пару тисяч гривень на продукти, ви відмовили а в той тиждень купили собі норкову шубу.
Надія згадала:
Було таке. Але ж сімю треба підтримати, зараз ви можете
Ні, кажу я нарешті. Ми не дамо вам грошей. Ні в борг, ні просто так. Дача це розкіш, а житло у вас і так є. Продайте квартиру, взяйте кредит, розраховуйте на себе.
Сестра кипить, перевертає чашку на білосніжній скатертині лишається пляма.
Ну й подавіться! Ще приповзете, як самі все втратите! Бог накаже за жадібність!
Підете, каже Христина рівно.
Скандал, крики, прокльони, та я лиш мовчки даю їм пальта. Коли двері зачиняються, в квартирі лишається тиша.
Я сідаю поруч Христиною.
Пробач, шепочу.
Тобі нема за що. Це ти мені сімя. Сьогодні нарешті крапка над “і”. Вони завжди шукали винних то ми були бідні, тепер скупі.
Я дістаю гарного вина.
За нас, Христя. За те, що ми вистояли, і більше нікому нічого не винні.
І коли вже сутеніло, а телефони були вимкнені, до мене дійшло: сімя це не кров, а ті, хто з тобою у випробуваннях, хто ділить будні і мрії, працює й турбується поруч.
Вже через місяць пішли чутки: мама з сестрою взяли кредит під свою квартиру а бригада шахраїв, узявши завдаток, втекла, лишивши діру під фундамент. Тепер суди, поліція, борги. Телефонують, та номер вже змінено.
Я стояв у новому ательє, проводячи рукою шовк, і думав: справедливість таки є. “Бесприданниця” побудувала свою сімю, власноруч, своїм потом і любовю. А ті, хто жив лиш заради статусу, лишилися самотні й злі
А головне: я зрозумів справжнє придане у жінки це її характер, працьовитість і велика здатність любити. І цього багатства нашій Христині було не займати.
Отакі пироги, як кажуть у нас на Подолі.
