Ми тут з Ірою подумали, прозвучав у слухавці голос моєї зовиці Марини, і вирішили: навіщо вашій дачі простоювати? Ми на зимові канікули з дітьми заїдемо. Повітря свіже, гора поруч, баньку затопимо. Ти ж, Оксана, вічно на роботі, а Тарасу треба відпочити, але ж каже, що додому хоче спати. Тож давай ключі, ми завтра зранку приїдемо!
Марина навіть не питала, а ставила перед фактом голос гучний, впевнений, як у провідника. Я стояла на нашій київській кухні, витирала рушником посуд і намагалася збагнути почуте. Родичі Тараса давно вже вважали дачу чимось схожим на гуртожиток для близьких, але такої нахабства я, зізнаюсь, ще не чула.
Стривай, Марино повільно сказала я, ледь стримуючи роздратування. Це з ким це «ви вирішили»? Дача це наш з Тарасом другий дім, а не готель. Якраз самі планували їхати.
Та годі тобі! відмахнулася Марина, і було чути, як вона щось жує. Тарас сам казав мамі, що сидітимете вдома, телевізор дивитиметесь. Місця у вас хоч відбавляй: два поверхи! Не заважатимемо, якщо вже приїдете. Але краще не треба в нас компанія шумна, Гриша друзів покличе, шашлик будемо смажити. Тобі ж з книжками сумно буде!
Я відчула, як гаряча хвиля злості заливає обличчя. Одразу уявила: компанія Марининого чоловіка Гриші, його любов до гучної попси і самогону, їх двоє підлітків, що не визнають слова «не можна», і моя дача, куди я вклала весь свій душевний ресурс і майже всі гроші.
Марино, ні, чітко відрізала я. Ключі не дам. Дача не готова до гостей: опалення клопітне, септик вередливий. І взагалі, я не хочу там вечірок.
Це ми, типу, чужі?! заверещала Марина. Рідна сестра твого чоловіка і його племінники! Що, зовсім облінилася зі своєю бухгалтерією? Он зараз мамі подзвоню і розповім, як ти рідню приймаєш!
Гудки у слухавці гупнули, як каміння. Я повільно поклала телефон. Руки тремтіли: це лише початок. Тепер до справи візьметься «важка артилерія» свекруха Ганна Миколаївна, і мене чекає облога.
Тарас з’явився на кухні за хвилину винувато посміхався. Звичайно, все чув, але намагався перечекати в іншій кімнаті, сподіваючись, що я все «вирулю».
Оксанко, ну навіщо ти так різко обережно почав він і хотів мене обійняти. Марина, звісно, настирна, але рідня ж. Образяться ж
Я відштовхнула його руку і глянула прямо в очі в мені була втома і твердість.
Тарасе, ти памятаєш минулий травень? тихо спитала.
Він скривився, як від зубного болю.
Ну, було
«Було»?! підвищила я голос. Вони приїхали «на шашлички» на два дні: зламана яблуня, яку садив мій тато; килим у залі прожогли вугіллям досі сліди. Посуду гора бо Марина сказала, мовляв, у мене манікюр, а посудомийка для чогось є, хоча вони навіть її не вмикали, а просто залишили все в ній з кістками та жиром. А ваза, яку розбили? А витоптані піони?
Діти ж Грались пробурмотів Тарас, втупившись у лінолеум.
Тарасе, твоєму племіннику пятнадцять, племінниці тринадцять! Це не янголята в пісочниці. Вони мені в лазні пічку затопили так, мало не спалили дах! І ти хочеш їх туди пустити одних, взимку, на тиждень?
Вони казали обережно будуть Гриша пообіцяв дивитися.
Гриша дивитиметься, щоб самогон не закінчився, я різко відвернулася до вікна. Ні, Тарасе. Я сказала і все. Це мій дім. І юридично мій. Я вкладала гроші з продажу бабусиної квартири, кожен цвях там знаю. Не дозволю перетворити дачу на свинарник.
Вечір минув у гнітючій тиші. Тарас спробував подивитись телевізор, потім пішов у спальню. А я сиділа на кухні, пила холодний чай і згадувала, як ми цю дачу будували.
Для мене це не просто дача це моя мрія. Стару хату зруб, яку залишили батьки, перебудовували три роки. Я економила буквально на всьому: не їздила на море, не купувала нові речі. Робила все сама: дерла гілки, фарбувала стіни, шила штори, підбирала плитку. Тут я відпочивала душею від шуму Києва і нервової роботи. А для Тарасової родини це просто халява: приїжджай і гуляй.
У суботу подзвонили в двері. Я заглянула у вічко на порозі Ганна Миколаївна, у каракулевій шапці, з помадою і чималою сумкою, з якої стирчить хвіст замороженого товстолоба.
Оксана, відчиняй маю до тебе розмову! гаркнула вона, навіть не привітавшись.
Я відчинила. Свекруха впливла у передпокій так, що здавалося, повітря потепліло. Тарас поспішив з кімнати, розгублений, але водночас зраділий:
Мамо, чого ж ти без дзвінка?
А що, тепер до сина треба записуватися? відказала вона, скидаючи шубу. Чаю нам! І мяти мені заваріть серце болить від вашої поведінки.
На кухні сіла, як голова зборів. Я мовчки розклала чашки, кекс порізала. Все було зрозуміло.
Ну, Оксанко, розказуй, почала Ганна Миколаївна, сьорбаючи чай. Що тобі в Марині не так? Сестра твого чоловіка, кров рідна. По-людськи попросили: ключі дай, відпочити хочуть. У них ремонт у хаті, пилюка, бруд, дітям нема чим дихати. А у вас двоповерховий дім стоїть. Тобі шкода?
Ганно Миколаївно, спокійно кажу. По-перше, це звичайний дім, а не палац. По-друге, ремонт у Марини йде вже шостий рік; це ж не причина обживати наше майно. По-третє, я ще не вивела запаху цигарок, які вони спокійно палили минулого разу, хоч просила не курити вдома.
Що тут такого, покурили? Провітриш. Ти більше про речі дбаєш, ніж про людей! Ось так і куркулі з людей виходять! А ми Тараса вчили доброти, щедрості, а ти з нього скупаря робиш! У гроб з собою не забереш!
Мамо, та Оксана справді багато сил туди вклала обережно вставив Тарас.
Мовчи! гримнула мати. Жінка керує тобою, а сестра з дітьми мають мерзнути? В Гриші двадцять девятого січня день народження сорок пять! Хотіли по-людськи відзначити, з гостями і шашликом. Мясо вже купили. Тепер що усе відміняти? Людям у вічі дивитися?
Не мої це проблеми, що вони гостей запросили в чужий дім, не порадившись із господарями, різко відповідаю. Це і є хамство, Ганно Миколаївно.
Свекруха почервоніла. Її прямий натиск не діє усі звикли піддаватися, а я ні.
Хамство?! вхопилася за серце. Я до тебе як до дочки, а ти! Тарасе, чуєш, як зі мною говорить твоя жінка?! Якщо зараз не дасте ключі Марині, прокляну той дім! Моєї ноги там не буде!
Вашої ноги там і так не було ви ж грядки не любите, не втрималася я.
Ах ти, гадюко! свекруха схопилася зі стільця. Тарасе, неси ключі! Я віддам сама! Ти тут хазяїн чи хто?!
Тарас дивився перелякано: між мною і нею вибрати завжди важко. Він боявся її гніву, але і мене розумів та й дачу жалів. Памятав, як крильце лагодив, яке Гриша зламав, коли мангал волочив у дощ.
Ключі в Оксани сказав нарешті. Ми, може, самі поїдемо.
Брешеш! Очі бігають! крикнула Ганна Миколаївна. Так! Марина зранку приїде! Щоб ключі на видному місці! Інструкцію до котла напиши! Інакше, Тарасе, ти мені не син! і ткнула у мене пальцем: День цей запамятаєш! Земля кругла!
Свекруха вийшла, грюкнувши дверима. Довго ще в кімнаті було чути лише тиканя годинника.
Ти ж не віддаси? тихо питає Тарас.
Не віддам, кажу. Більше того: ми завтра рано їдемо на дачу самі.
Але ж ти хотіла звіти доробити
Плани змінились. Якщо ми там не будемо, вони через тин полізуть знатно ж твою сестру. Якщо ми там, доведеться розвернутись і поїхати.
Оксано, це вже війна
Це захист сімї. Збирай речі.
Вранці ми поїхали з Києва в темряві, місто ще спало під гірляндами і снігом. Настрій не те щоб святковий. Тарас нервував, телефон мовчав я змусила вимкнути звук.
Дорога зайняла півтори години. Приїхали все довкола затягнуло пухким снігом. Наш будинок з яскравої доски, під шапкою пухнастого снігу казка. Тут я одразу заспокоїлася вдома.
Розтопили будинок, увімкнули теплі підлоги, я дістала іграшки, почала прикрашати ялинку, запахло мандаринами. Тарас чистив сніг у дворі очевидно, теж задоволений, хоч і не говорить.
Справжня буря вибухнула о третій дня.
Біля воріт засигналили я виглянула і похолола: дві машини: старий «Ленд Крузер» Гриші й невідома легковушка. Далі ціла процесія: Марина у червоному пуховику; Гриша розвівається без шапки; діти; якась невідома пара з величезним собакою, ротвейлером (!) без повідка; і Ганна Миколаївна, як генерал, попереду.
Тарас застиг посеред двору з лопатою.
Відчиняйте! Гості приїхали! ревів Гриша.
Я накинула куртку, у валянки, на ґанок. Тарас біля воріт руки на засувці.
Тарасе, відкривай! кричить Марина, грюкає ручку. Оксано, ми вам сюрприз зробили! Раз ви тут, кльово відсвяткуємо разом!
Я підійшла до чоловіка, поклала руку на плече і сказала:
Добрий день. Гостей ми не чекали.
Та не дуркуй, відмахнувся Гриша, від якого тягло алкоголем. Мясо, пляшка, друзі все при нас! Он Толік з жінкою приїхали, собаку привезли добра, не кусається. Впускайте, Тарасе!
Собаку?! ротвейлер саме облив мою улюблену тую, яку я вкривала утепленням. Ведіть собаку геть звідси!
Та це ж сніжне дерево! засміялась Марина. Оксано, відчиняй! Діти в туалет хочуть!
Туалет є на заправці за пять кілометрів, говорю чітко. Я вас попереджала: дача зайнята. Ми тут відпочиваємо удвох. Місця для десятьох і собаки немає.
Тиша повисла за ворітьми: не чекали, що зіткнуться з опором. Їхній стиль діяти колом, ставити перед фактом.
То ти нас не пустиш?! На морозі?! заголосила Ганна Миколаївна. Тарасе! Скажи їй!
Тарас перевів погляд на мене. В очах мольба.
Оксанко, вони ж вже приїхали Як це так
Ось так, твердо кажу. Відкриєш калітку через годину тут будуєть алкогольна катавасія, собака все перекопає, діти зламають меблі, Марина вчитиме варити борщ, а Гриша палитиме в кімнаті. Нам такого треба? Чи хочеш спокійний Новий рік зі мною? Обирай. Тут і зараз.
Тарас глибоко вдихнув, глянув на галасливий натовп. Гриша вже грюкав по колесах, Марина репетувала, діти кидали сніжки у вікна, Ганна Миколаївна тримала серце.
І раптом Тарас наче збагнув: пригадав себе, як лагодив качелі і збирав лушпайки після шабашу Гриші. Він витягнувся, підійшов до калітки і твердо сказав, може й тихо, але незворотно:
Мамо, Марино. Оксана права. Ми попередили, що ключі не дамо, гостей не чекаємо. Їдьте додому.
Що?! хором зарепетували.
Що почули. Це і мій дім. І я балагану тут не хочу. Їдьте.
Ти Я розгублено бурмотів Гриша, тягнучись рукою до засуву.
Відходь, Гриша, Тарас взяв лопату міцніше. Я поліцію викличу, якщо будете ломитись. Тут же охорона, порядок мають.
Ми для тебе чужі?! Йуда! Я проклинаю цю дачу! І твою змію!!! крикнула Ганна Миколаївна.
Поїхали звідси! крикнула Марина. Вони ненормальні! Хай сидять самі! До Толіка хоч підемо хоч не палац, зате люди добрі!
Та так, поїхали, підхопив Толік, видно, незручно йому в тій сварці. У мене буржуйка, натопимо!
Машини загуркотіли, буксували і розвертались у снігу. Марина з вікна показала мені щось непристойне. Ганна Миколаївна сиділа камяна.
Через кілька хвилин впала тиша. Лише сніг осідав і жовта пляма лишалась на покривалі моєї туї.
Тарас поставив лопату в сніг і сів на східці ганку, закривши руками обличчя.
Боже, який сором Мати ж
Я сіла поруч, обійняла його і притулилася щокою.
Це не сором, а дорослість, Тарасе. Ти вперше захистив не лише їхній клан, який звик вимагати, а нашу сімю. Нас із тобою.
Вона мені не пробачить.
Пробачить. Щойно щось треба буде ліки, допомога з ремонтом Такі люди. Не вміють довго тримати образу, якщо це їм невигідно. Але тепер знатимуть, що є межа. Без дозволу тут їм не місце. Згодом почнуть тебе поважати. Або хоч не лізтимуть.
Правда думаєш?
Знаю. А якщо ні нам лиш краще буде. Пішли до хати, ще застудишся. Я зварю глінтвейн.
Ми зайшли в дім. Я задернула штори, відгородила наш маленький світ від холоду і злих слів. Ввечері ми сиділи біля каміну, мовчки гріли руки і відчували затишок не важкого мовчання, а розуміння.
Три дні минули у блаженній тиші. Гуляли лісом, смажили мясо (тільки для нас), парились у лазні, читали книги. Телефони мовчали родина влаштувала нам «бойкот».
Третього січня, як і передбачала, Тарасу прийшла смс від Марини: не вибачення, а фото: якийсь сарай, буржуйка, ящики з горілкою і напівсонні обличчя. Підпис: «А ми і без вас гуляємо! Завидуйте!».
Я поглянула на це фото: брудний стіл, Гриша опухлий, і перевела погляд на чоловіка, який мирно дрімав у кріслі з книжкою.
Нічому тут заздрити, Марино, пошепки сказала я і видалила повідомлення, аби не будити чоловіка.
Через тиждень, коли ми повернулись до Києва, сама подзвонила Ганна Миколаївна. Голос сухий, образливий, але попросила відвезти її у поліклініку. Про дачу ані слова. Межа встановлена. І хай ще трапляються «обстріли», фортеця залишається нашою.
Я зрозуміла головне: буває, що треба бути «поганою» для інших, аби залишитись доброю для себе і зберегти свою родину. А ключі від дачі тепер лежать не в передпокої, а у сейфі. На всяк випадок.
