Ой, Таню, ми тут подумали: а нащо вашій дачі простоювати? Ми з дітьми на різдвяні канікули поїдемо, свіже повітря, гірка поруч, баньку розтопимо. Ти ж, Оленко, постійно на роботі, а Петі відпочинок потрібен, але він з нами не хоче, каже, відоспатися б мріяв. То давай уже ключі, ми завтра зранку заїдемо.
Промовляла то Леся, сестра чоловіка Олени, так упевнено й голосно, що Олені довелось відсунути телефон від вуха. Стоїть вона посеред кухні, витирає рушником щойно помиту тарілку і думає: “Оце апетит у родичів, а я ще сподівалась, що цьогоріч перемога за мною”. Нахаби цієї рідні давно стали легендою і тут Леся в своєму репертуарі.
Почекай, Лесю, Олена робила паузу, ледь зберігаючи голос від тремтіння, що закипав із середини. Хто вирішив? З ким? Дача це ж не санаторій, це наш із Петею будинок! І, до речі, ми самі якраз збирались їхати.
Та годі тобі! відмахується Леся, чую, ще й щось жує на ходу. Чула я ваші плани! Петро бабусі сказав, що ви вдома валятись будете біля телевізора. Та у вас там місця вагон! Ми вам і на заваді не станемо, навіть якщо вже приїдете. Але, чесно, краще не треба ми галасливі, компанія весела… Гриць друзів покличе, шашлички, музика… Тобі ж із твоїми книжками буде нудно.
Олена враз почервоніла. Картинка намалювалася швидко: Гриць із його шансоном і домашньою самогонкою, двоє їхніх дітей, які забули значення слова “не можна”, і нещасна дача, у яку вона вкладала серце і всі заощадження останніх років.
Лесю, я сказала ні, твердо відрізала Олена. Ключі я не дам. Дача до гостей не готова, там і опалення самому треба знати, як вмикати, септик капризний. І взагалі, не хочу, щоб там господарювали чужі для мене люди.
Ми чужі?! заверещала Леся, аж хрумкіт схрумленої булки стало гучніше. Рідна сестра твого чоловіка, діти! Бухгалтерія тебе, бачу, вже зовсім до людей відвернула, так? Я зараз мамі Петрику подзвоню, ось тобі буде!
Гудки пролунили як постріли на полігоні. Олена повільно поклала телефон на стіл, пальці тремтіли зрадницьки. Вона знала: це ще квіточки, зараз підключиться “важка артилерія” свекруха Марія Іванівна і почнеться облога.
Петро зайшов на кухню через хвилину, кволо всміхаючись, ніби його спіймали на крадіжці цукерок. Звісно, все чув але планував перечекати бурю у залі.
Олесю, ну ти ж занадто жорстка почав він обережно, наче мовець перед референдумом, обіймаючи її за плечі. Леся, звичайно, із сюжетом, але ж родина… образяться.
Олена зняла його руку і повернулась до чоловіка. В її очах стояли стомленість і рішучість.
Петре, ти памятаєш, що було минулого травня? тихо, але різко.
Петро скривився, мов зуб заболів.
Ну, було трохи
“Було трохи”? голос Олени різко змінився. Вони приїхали на “два дні шашличків”. А підсумок? Яблуня, яку тато садив, зламана. Ковролін у вітальні прожогом весь відтирати тиждень мусила! Посуду гора із засохлим жиром, бо Лесі ж манікюр, а посудомийка у вас, мов казковий птах, не працює! А розбита ваза? Затоптані півонії?
Ну, діти гралися Петро вперто дивився на візерунок лінолеуму.
Які діти? Синові твоєї сестри п’ятнадцять, доньці тринадцять! Їм уже радше в паспортний стіл ходити, а не по дачі стрибати! В бані вони майже пожежу влаштували! І ти пропонуєш пустити їх самих? Взимку?
Ну, Гриць казав, що стежитиме…
Гриць слідкує лише за пляшкою! Олена повернулась до вікна. Ні, Петре. Це мій дім. По документах і по суті. Я туди вклала все, навіть те, що мало залишитись із бабусиної квартири. Там кожен цвях памятаю! Нехай моя дача стане чиїмось курятником такого не буде.
Весь вечір тиша була гірша, ніж у льодовому льоху перед Різдвом. Петро спробував увімкнути телевізор, потім вимкнув і пішов спати. Олена залишилась на кухні із чайником і сумом, згадуючи, як будували ту дачу.
То був не просто дачний будиночок. То була мрія. Стару хату з батьківського обійстя перебудовували три роки. Олена економила на всьому: одяг не купувала, на море не їздила. Шліфувала бруси, сама малювала стіни, шила штори, клала плитку біля каміна. Для неї це був храм. А для родини чоловіка просто “бесплатна турбаза з усіма зручностями”.
Суботнього ранку пролунав дзвінок у двері. Олена важко зітхнула, зазирнула у вічко і, як і очікувала, на порозі Марія Іванівна. Свекруха у короткій норковій шапці, з нафарбованими вишневими губами і торбою, з якої стирчав хвіст мороженої щуки.
Відчиняй, Олено, поговорити треба! вголос гаркнула свекруха.
Олена відчинила. Свекруха ввалилась, як крижина у ставок навесні відразу зайняла собою весь передпокій. Петро метнувся з кімнати, радий-наляканий:
Мамо! А ти чого без попередження?
Це тепер до сина тільки за записом? фиркнула Марія Іванівна, шубу скидає на руки Петру. Чаю дайте. І валерянки. Через вас серце другий день болить.
На кухні свекруха вмостилась як при президії сільради. Олена мовчки подала кексу, налляла чаю. Всі знали, що буде далі.
Розкажи, доню, почала Марія Іванівна, обережно сьорбнувши гарячого. Що тобі Леся зробила? Люди просили по-людськи: ключі дай, відпочити хочуть. В них ремонт, пилюка, діти нудяться, а у вас палац стоїть пусткою! Тобі жалко, чи що?
Маріє Іванівно, спокійно відповіла Олена, дивлячись у вічі, звичайний це будинок, не палац. Догляд там потрібен постійний. А ремонт у Лесі триває вже пять років це не причина займати наше. І ще після їхнього останнього заїзду я запах цигарок із кімнат до сьогодні не вивітрила, хоча просила не курити!
Ой, покурили, і що? махнула рукою свекруха. Провітриш. От ти, Олено, всього на речі дивишся, а людей не бачиш! Ми Петра ростили щедрим, добрим, а ти з нього скупердяя робиш. В могилу той будинок все одно не забереш!
Мамо, Олена дуже багато сил туди доклала несміло озвався Петро.
Мовчи! цыкнула мати. Підкаблучник! А сестра з дітьми хай мерзнуть на вулиці? У Гриця іменини, 45 років! Гостей уже запросили, мясо купили. Що тепер усе відміняти? Людям у вічі сміття кидати?
Це якраз не наш клопіт, якщо вони гостей звуть у чужу хату без дозволу, відрізала Олена. Це неподобство, Маріє Іванівно.
Свекруха аж почервоніла. Зазвичай її напор зупиняв зятя миттєво, але тут Олена була кремінь.
Дурощі які! театрально схопилась за серце. Ти так мені відповідаєш? Як чужій? Петре! Якщо зараз не віддаси ключі Лесі, я я проклину цей ваш притулок! Мого кроку там не буде!
Та у вас і так грядки бурянами поросли, ви ж ні разу на них не були, не втрималась Олена.
От же ж зміючко! Марія Іванівна давай репетувати. Петре, ключі давай! Я сама передам! Ти чоловік у хаті чи лялька?
Петро дивився то на матір, то на дружину. Стан між двома вогнями. Марія Іванівна бачить: не здає. Посунула в атаку.
Значить так: Леся завтра вранці прийде по ключі. І інструкцію, як котел вмикати. Інакше, Петре, ти мені не син! Ти, тицяє в Олену, не забудеш цей день! Земля кругла, догонить!
Свекруха пішла дверима ляснула так, що люстра затанцювала. Квартира занурилась у тишу.
Ти не віддаси? через півгодини стиха спитав Петро.
Не віддам. Ба більше завтра зранку їдемо на дачу самі.
Але ж ти ж мала звіти доробити
Всі плани полетіли. Якщо ми там не поселимось, вони захоплять штурмом. Я Лесю знаю може і у вікно полізти, якщо їй “треба”. Якщо будемо на місці доведеться відступити.
Олено, це вже війна
Це охорона кордонів, Петре. Збирай речі.
Виїхали ще затемна. Київ у світлі гірлянд був казковий, але святкового настрою не було. Петро все хитався від телефону, але Олена вимкнула звук.
Доїхали за півтори години. Дача під товстим снігом, як на листівці. Олена видихнула: тут затишно. Розтопили хату, зігріли підлоги. Олена дістала новорічні іграшки, запах мандаринів рознісся будинком. Петро пішов чистити сніг, а Олена дивилась із вікна, як той радів, ганяючи лопатою. Йому це спокій теж потрібен тільки визнавати, як завжди, не хотів.
Третьої години грянула буря.
Загудів клаксон. Олена визирнула у вікно й аж застигла: біля воріт дві машини. Перший старий “УАЗік” Гриця, другий якась “Шкода”. З обох вивалюється юрба: Леся в червоному пуховику, Гриць розхристаний, діти й ще якась чужа пара з собакою здоровенним алабаєм без повідка. А Марія Іванівна над усіма, як герцогиня.
Петро стоїть із лопатою посеред двору, мов прикопаний.
Ой, відчиняйте, господарі! Гості прибули! рявкнув Гриць, на пів вулиці.
Олена хутко накинула куртку, натягла валянки й вийшла на ґанок. Петро біля хвіртки руки на засуві.
Петре, відчиняй, гість не ворог! Сміється Леся, з усіх сил трясе хвіртку. Оленко, чого тягнеш? Ми сюрприз зробили! Разом святкувати веселіше ж буде!
Олена підійшла до чоловіка, поклала руку на плече, відповіла гучно:
Доброго здоров’я. Ми гостей не чекали.
Та годі вже! відрубав Гриць, аж перегар вдарив у носа через паркан. Жарт! М’ясо, ящик самогонки привезли! Диви, Толік із жінкою приїхали, і собачку взяли вона не кусається, мирна! Пускай, Петре!
Собаку? Олена побачила, як алабай підіймає лапу на її улюблену магнолію, кута домовини… Тримайте тую подалі від пса!
Та нічого йому не зробиться, хихоче Леся. Ну, пускайте вже! Діти до туалету хочуть!
Туалет є на АЗС, там і ходіть, геть чітко кинула Олена. Я казала вчора: дача зайнята. Ми тут удвох відпочиваємо. На десять людей і собаку місця не знайдеться.
По той бік за ворітьми запала розгублена тиша. Родичі сподівалися: якщо приїдуть “по факту” й з мамою їх не виженеш.
То ти нас не впустиш? старечий голос Марії Іванівни тремтів від злості. Маму рідну на снігу тримати будеш? Петре! Слово скажи!
Петро обернувся до дружини. Мовчазний погляд із проханням про помилування.
Он як, Петре, Олена незрушно. Відчиниш ворота за годину тут буде погром. Собака усе перекопає, діти знищать другий поверх, Леся курс по українському борщу почне читати, а Гриць димитиме в салоні. Нам того треба? Чи спокійне Різдво удвох потрібно? Обирай. Зараз.
Петро глянув на галасуючу рідню за парканом. Гриць уже лупить машину по колесах, Леся волає, діти сніжками жбурляють вікна. Марія Іванівна заламувала руки.
І тут Петро збагнув як після удару струмом як він втомився, як соромно за ті качелі, за прожоглий килим, як він мріє про тишу.
Піднявся, підійшов до хвіртки і твердо сказав:
Мамо. Леся. Олена має рацію. Ми казали: ключів не дамо і гостей не чекаємо. Їдьте.
Щооо?! родина заверещала хором.
Те, що чули. Це і мій дім. Я балагану не хочу. Розвертайтесь.
Я тобі почав Гриць, стирчачи руку між пруттям.
Йди, Грицю, Петро лопату тримав вже як захисник. Я поліцію викличу, скажу невідомі штурмують. Тут і охорона є.
Невідомі?! Марія Іванівна ледве не задихнулась. Ти нам чужі?!
Поїхали! крикнула Леся, потягнувши чоловіка. Вони ненормальні! У Толіка поселимось, у нього хоча б весело!
Та їдемо, їдемо, підтвердив розгублений Толік. Буржуйка є, якось виживем!
Рев моторів, автівки розвертаються сніг іскрить під колесами. Леся крізь вікно показала Олені жест, не дуже пристойний. Свекруха сиділа камяна на передньому сидінні.
Через пять хвилин навколо стало тихо. Лишень тала водойма під магнолією нагадувала про напад.
Петро встромив лопату в замет і сів на сходини.
Господи, який сором прошепотів. Мати рідну
Олена сіла поруч, обійняла.
Це не сором, Петре. Це дорослість. Ти вперше захистив НАШУ сімю, а не їхню зграю. Тепер вони зрозуміють: тут є кордон.
Вони не пробачать
Пробачать. Як гроші чи допомога знадобиться, все забудеться. Але вже знатимуть сюди самі не вломляться. І почнуть поважати! Не відразу, але почнуть.
Думаєш?
Знаю! А не почнуть нам спокійніше. Пішли грітись. Глінтвейну зварю.
Зайшли в будинок. Олена зашторила вікна від світу і родинних чвар. Ввечері сиділи біля каміна, мовчали і це була затишна тиша.
Три дні благословення. Гуляли по засніженому лісі, смажили мясо тільки для себе, грілися в бані, читали. Телефони мовчали. Родина оголосила бойкот.
Третього січня на телефон Петра прийшло фото від Лесі: якийсь сарай, буржуйка, навколо ящики самогону, рожеві пики. Підпис: «А ми й без вас гуляємо! Завидуй!»
Олена зиркнула на фото, тоді на спокійного, вмостившогося з книжкою чоловіка, й видалила повідомлення.
Через тиждень, коли вони повернулися до Києва, подзвонила Марія Іванівна. Голос сухий, образливий, просила Петра завезти її до поліклініки. Про дачу ні слова. Кордон стоїть. І хоч перестрілки ще трапляються форт залишився незламним.
Олена збагнула іноді треба бути “поганою” для чужих, щоб бути хорошою для себе. А ключі від дачі тепер не в коридорі, а в сейфі. На всяк випадок.
